Епілог

(4 роки потому)

Правду кажуть, щастя може застилати очі. Саме тому останні роки ми з Арсеном сліпо насолоджувалися солодкими митями, що нарешті прийшли в наше життя. Жодних повстань, політичних заворушень чи замахів на життя, лише процвітання, спокій, мир і злагода. Все, як у всіх щасливих казках. От тільки зарання я розслабилася. Дарма дозволила собі забути те, що стало причиною мого існування…

Втретє сестри-норни навідалися до мене, коли під серцем зародилося життя. Цю щасливу новину мені повідомив придворний лікар після того, як під час польоту на своєму драконі я раптово знепритомніла. Коханий чоловік був на сьомому небі від щастя, але я тієї ж ночі побачила сон.

Троє одвічних знову про себе нагадали:

- Як і обіцяли, ми прийшли повернути тобі твій третій дар, – усміхнено мовила наймолодша.

- За дев’ять місяців ти народиш хлопчика – нового спадкоємця. Він перейме твою родову магію та суть свого батька, – продовжила середуща.

- Опісля, ти заплатиш свою ціну, як і домовлялися, – закінчила найстарша.

- Прошу, дозвольте мені залишитися! Хоча б ненадовго: всього на кілька років. Адже ж вам це нічого не вартує… – стала благати, та мене не чули.

- Ми бережемо баланс природи, – перебила малеча, - і тебе не повинно існувати в цьому світі.

- Але ж я вже внесла часові зміни! – видала з нерозумінням. - Імперія від цього лиш розквітла дужче попереднього. Хіба моє життя здатне комусь нашкодити?

- Якби ми виконували всі подібні прохання, світ би складався лише з безсмертних людей. Все, що померло, мусить знову пройти коло відродження. І ти не виняток! – суворо додала молода жінка.

- Коло відродження? Що це? – про подібне чула вперше.

- Твоє тіло помре, душа ж, після очищення, повернеться у світ живих, лише в новій подобі. Як це було завжди, ти отримаєш нове життя, нову сім’ю, нову долю… Такі правила. Вони рівноцінні для всіх, – пояснила стара бабуся.

- Не вірю, що геть нічого не можна вдіяти! Повинен бути вихід! Прошу… Нумо укладемо нову угоду…

- Щойно дитя покине твоє лоно, ти полишиш цей світ, – прозвучало примарно беззаперечне.

Зі сну мене вибило миттю. Арсен солодко й міцно спав поруч, геть ні про що не підозрюючи. Мовчазно всміхнувшись йому, піднялася з ліжка й покинула спальню. Довго просиділа на терасі, виливаючи через сльози весь свій біль і смуток. Ясна зоряна ніч стала єдиною моєю розрадницею, єдиним свідком моєї слабкості. Але більше я жодного разу не піддалася почуттям. Вирішила останні місяці свого життя провести гідно й більше жодної секунди не витрачала на негатив.

Чи варто говорити, що час промайнув зовсім швидко? Зі щасливими митями так завжди. Вони короткочасні, не здатні втамувати нашого голоду до умиротворення. Натомість нещастя виснажують нас очікуванням кращих часів.

Я довго вагалася, чи говорити Арсену про ту проблемну безодню, в якій опинилася. І зрештою, вирішила не псувати нам ейфорію від цілковитої сімейної злагоди. В незнанні ми продовжили жити безтурботно і радо. Чоловік з нетерпінням чекав на появу малюка, проявляв до мене велетенську турботу, ледве пил не здував. Іноді мене це смішило, іноді я була безмежно вдячна за його допомогу.

Ця незрима підтримка допомагала мені вкінець не зірватися й не впасти у відчай.

Незадовго до пологів відбувся мій офіційний випуск з академії. Я відмовилася від усяких урочистостей, натомість відсвяткувала в колі найрідніших. Десь через місяць поїхала забирати особисті речі. Чоловік мене, зрозуміла річ, саму не відпустив. І навіть вартовим не довірив.

- Тобі народжувати з дня на день, а дома всидіти не можеш. Хіба ж я здатен довірити найцінніше, що є в моєму житті, комусь чужому? – серйозно, проте не без долі усмішки, пояснював мені мій імператор.

- Ти – неймовірний, – зітхала я, готова розплакатися від щастя за те, що мені дістався настільки прекрасний мужчина.

Серце стискало горе розлуки, що близилася. Всевишні! Я заслужила! Як ніхто заслужила на «жили вони довго і щасливо»! То чому ж мене знову прирікають на втрати і біль?

- Геть забув за цю книгу! – вирвав мене з невеселих роздумів голос коханого. В руках він тримав щоденник Дамеля. Дещо покритий пилом, проте цілий.

- Так і не віддала тобі його. Надто насиченим на різні події було тоді наше життя, – всміхнулася журливо.

- Так і не зрозумів, що ти в ньому намагалася знайти. Наскільки я пам’ятаю, тут, майже, нема нічого цікавого чи особливого, – знизав плечима імператор, поклавши знахідку до купки інших книг у коробку.

- Стривай! Ти ж не вмієш читати… – я запнулася, підловлена хитрою посмішкою.

- Як і ти, я з дитинства розумію всі мови, – поділився секретом рідний чоловік, котрий виявився ще тим брехуном.

Утім, я не краща…

- Але ти тоді була настільки загадковою персоною для мене, що я й не знав, як підступити; як розгадати всі твої загадки. Вирішив, що тримати побіля себе й спостерігати за тобою буде найкращим виходом із ситуації. Заодно перевірив, чи не збрехала, – пояснив свою поведінку Арсен, після чого знову запитав:

- То що ж ти в цій книзі шукала?

- Нічого особливого, – відмахнулася схвильовано, - ходімо, я хочу востаннє пройтися стежками академії.

- Чому ж востаннє? – поблажливо глянув на мене імператор, ніжно обійнявши. - Ти – володарка Асенсари, шлях сюди завжди для тебе відкритий. Через декілька років ми й сина свого приведемо або доньку…

- Сина, – вирвалося впевнене.

- Ми не можемо знати напевне…

- Я знаю. Відчуваю, – пояснила, аби не викликати зайвих запитань або підозр. Нехай думає, що це інстинкт матері.

Полишивши речі на вартових, ми пішли гуляти садом, спустилися стежкою до лісу, пройшлися вітряними пагорбами, завітали до вольєрів…

- Мерані ще тут? – запитала у сторожа, згадавши свій перший візит і здивування від знайденого представника, майже, міфічної фауни.

- Так, Ваша Величносте, але останнім часом він надто буйний. Ми пробували його відпустити, та звір не йде, хоча продовжує шуміти. Гадаю, вам краще не наближатися до нього.