Артикул 2.

Довго насолодитися компанією сім’ї не вийшло. Щойно ми перемістилися до маєтку Сеттера, в місті почало відбуватися щось дивне, і дракон всередині мого обранця активував бойовий режим.

- Я мушу летіти, – зосереджено повідомив той, вдивившись кудись далеко в небо, котре набуло пурпурового відтінку.

- Самого я тебе не відпущу! – виступив уперед імператор. - Я хоч і старий, проте не немічний. Ще пам’ятаю, як тримати меч у руках і махати крилами.

Коханий усміхнувся і вдячно кивнув.

- Я з вами! – виступив уперед лорд Мермонт.

- Комусь потрібно залишитися тут, аби захистити в разі чого жінок, – похитав головою Арсен. - Я вже викликав допомогу.

Щойно принц промовив це, поблизу спалахнув блакитний портал, з якого вийшов Котомас Нересович у компанії моїх друзів.

- Хлопці! Мейрам! – я кинулася щасливо всіх обіймати. Як же довго ми не бачилися!

- Привіт, крихітко! – у старій манері підморгнув мені Айтвен, міцно обійнявши.

- Р-р-р! – долинуло попереджувальне від Сеттера, через що друг відскочив від мене, як обшпарений.

- Пробач, забув, – стримано кинув у бік принца студент.

- Ти як? – співчутливо поцікавився Арес.

- Все добре. Тепер вже точно, – всміхнулась йому й перевела погляд на Коліна.

- Начхати на всяких драконів! – сентиментально викрикнув той і стис мене в міцних обіймах. - Я так хвилювався! Так сумував!

- Я теж, – засміялась, - за всіма вами.

- Котомасе, може годі вже хвостом виляти? Кіт нам зараз не багато чим допоможе, – насмішкувато звернувся до ректора імператор.

- Можу стати ведмедем чи лосем… – запропонував Нересович.

- Стань собою, – підказав Сеттер, - я відчуваю велику загрозу. Повітря буквально смердить небезпекою. Тому не витрачатимемо часу на жарти. Відпочинемо потім, коли все це закінчиться.

Без жодних зайвих слів, всього за якусь коротку мить з образу гігантського кота виросла могутня фігура цілком молодого чоловіка, ровесника Арсена. Рудоволосий, зеленоокий високий красень з ластовинням на гострому носі й незасмаглих щоках зніяковіло мені всміхнувся. Вочевидь, здивування надто яскраво виступило на моєму обличчі. Адже ж я й подумати не могла, що це дивовижне балакуче створіння – перевертень.

- Ну все, нам вже час! – поквапив чоловіків Арсен, після чого звернувся до мого батька: - Якщо монстри Хаосу прорвуться до міста, зможете втрутитись?

- Мої люди завжди напоготові, – кивнув Дарен.

- Добре, – зітхнув принц, опісля поглянувши на мене м’яким ніжним поглядом: - бережи себе. І не сумуй, я зовсім скоро повернуся.

- Ми, мабуть, зачекаємо в іншому місці, – штурхнула гостей пані Мермонт.

Щойно ми зосталися самі, мене прорвало на сльози.

- Не хочу, щоб ти йшов, – прошепотіла схвильовано. - Яким би могутнім не був твій дракон, ти досі смертний. Зрозумій, я не хочу втратити тебе вдруге.

- Якщо не я, тоді хто? Хто захистить тих невинних людей, які лише й сподіваються на чиюсь допомогу? – гарячі долоні чоловіка торкнулися заплаканого обличчя, втерли сльози. - Це моє призначення. Бути захисником свого народу. Боротися за нього, страждати за нього. В моєму серці немає страху, бо якщо й доведеться віддати життя, я зроблю це з честю.

- Не говори так! – розізлилась я. - Ти мусиш повернутися живим! Я наказую! Не смій мене покидати!

- Гаразд, люба, обіцяю, – насмішкувато хорошим тоном запевнив той.

Обійми розімкнулися, чоловік розвернувся йти до виходу, але я не змогла відпустити його руки. Міцно стиснула у своїй і знову зловила коханого, обвивши його стан.

- Не можу тебе пустити. Не можу! – промовила важко.

- Чому? – проникливе та тямуще.

- Бо кохаю, – таки наважилася сказати. - Кохаю понад усе на світі. Раніше я була не настільки наївною, щоби вірити у палкий духовний зв’язок між нами. Але це не вигадка – дивовижна реальність! Відчувати твою посмішку, як свою. Сміятися, бо ти смієшся, і сумувати, бо ти сумуєш. Це казкове відчуття всемогутності та вседостатку, найвища міра щастя – бути просто поруч з тобою, тримати тебе за руку, заглядати в такі рідні очі…

- Нарешті! – зітхнули з полегшенням кудись мені в потилицю. - Це те, що я так сильно хотів почути. Дякую тобі! Дякую за те, що ти є, що вижила після стількох випробовувань! Обіцяю, відтепер на тебе чекає лише щастя. Я подбаю про це. Лише потерпи трохи.

- Моє щастя там, де є ти, – промовила з посмішкою, поглянувши в гарячі очі коханого чоловіка.

Мить – і його уста накрили мої. Так ніжно і трепетно! Так чуттєво і щиро! Проте пристрасно і жадібно. Як травинці потрібна роса у спекотну погоду, так я потребувала цієї невинної близькості. Хотілося наніжитися й надивитися на цього чоловіка наперед. Проте щойно моїх губ торкнулась прохолодна пустота, у грудях стало геть самотньо.

Він забрав моє серце. Одним-єдиним поцілунком назавжди підкорив і позбавив волі. Без нього я ніхто і світ мені не любий. Тому…

- Нехай тебе бережуть боги, – прошепотіла вслід коханому чоловікові.

Довго сумувати на самоті не довелося. До кімнати, майже, одразу повернулися обидві матері, імператриця та Мейрам. Чоловіки відправилися посилювати охорону місцевості й готувати на екстрений випадок план оборони не лише маєтку, а й міста.

- З ним усе буде добре, лише молися богам. Вони вміють бути милосердними, – заспокійливо погладила мене по плечу пані Ернсон.

- Досі важко усвідомити, що весь цей жах із нами відбувається насправді, – зітхнула втомлено.

- На нашому шляху трапляються лиш ті випробовування, котрі ми здатні подолати. Просто треба дуже гарно постаратися. Тому не впадай у відчай. Скільки всього ми вже пережили! Залишився один останній ривок, – підбадьорила Катарина.

- Звідки у вас беруться сили, Ваша Величносте? Адже ж ви пережили не менше, ніж я. Як узагалі так вийшло, що ви змогли вижити? – вирішила, що розмови – це найкращий спосіб відволіктися від нав’язливих дум.