Артикул 4.

Наступні декілька днів пройшли, мов у тумані. Комора у підвалі стала моїм новим житлом, куди заходив лише командир варти. Він приносив мені їжу та перевіряв чи не надумала я раптом іще якимось дивовижним чином утекти або зняти з себе нашийник. Зізнаюсь, такі спроби були, однак я нічого не могла вдіяти без своєї магії. Лише безсило чекала моменту, коли, зрештою, мене виведуть на поверхню і покажуть світові як щасливу наречену нового імператора.

Чекати, до слова, довелося не надто довго. Одного дня замість сніданку на моєму порозі з’явився майбутній наречений.

- Час змінювати світ, – оптимістично (для самого себе) заявив він, указавши рукою на вихід.

От тільки я як противниця згаданих змін і пальцем не поворушила. Тоді чоловік зітхнув і, попри очікування чергового насилля, присів поруч мене на старий стілець. Трохи помовчав і раптом спокійно заговорив:

- Нам не потрібно робитися ворогами один для одного. Сьогодні ми станемо сім’єю, і будемо нею щонайменше дев’ять місяців. Чи не краще мирно домовитися? Я не вбиватиму твоїх друзів і родину; можливо, й тобі збережу життя. А ти просто прикинься сьогодні щасливою й надалі не псуй мені правління.

У будь-якій іншій ситуації для якоїсь іншої людини ця пропозиція стала б омріяним порятунком, прекрасним шансом налагодити нове життя після тривалого жаху. От тільки я після втрати коханого зневірилась у майбутньому Асенсари. Хаос уже на порозі, він швидко огорне світ своєю темрявою, і тоді Єрею навряд чи вдасться щось змінити. Я надто втомлена, аби пручатися. За все своє життя я вдосталь натерпілася. Так мало відчула щастя, так мало побачила світу.

- Краще вбий мене, – промовила з ненавистю.

- Це твій остаточний вибір? – діловим тоном перепитав Веран, ніби ми обговорюємо щось буденне.

На це я нічого не відповіла, лиш відвернула голову до стіни, воліючи не бачити обличчя цього зрадливого вбивці.

- Що ж, я тебе почув, – чоловік звівся на ноги і покинув мою в’язницю.

Та згодом прийшли слуги з вартовими. Мене відвели до нової кімнати, вимили, причепурили, нарядили у весільну сукню та залишили чекати на прихід батька. Саме він повинен був провести мене до весільного вівтаря. Почувши це, я страшенно зраділа, проте разом із тим почала хвилюватися. З чого це раптом кронпринц пішов на такі поступки? Невже знову задумав щось недобре?

- Доню! Виглядаєш прекрасно! – лорд Дарен з’явився на порозі кімнати зовсім неочікувано.

- Тату! – щасливо кинулася його обіймати, не стримавши сліз. - Ти не повіриш, що тут відбувається!

- Ти вірно кажеш. Я досі не можу усвідомити, що вже сьогодні моя донька стане дружиною кронпринца, а завтра – його імператрицею, – мене поблажливо погладили по спині.

- Ти не розумієш! Веран – зрадник! Він не обраний, а позашлюбний син Його Величності! Арсен – ось хто справжній спадкоємець престолу! – спробувала донести до батька правду.

- Не верзи дурниць! За таке й покарати можуть. І взагалі, давно час викинути з голови цього проклятого Сеттера, – розсердився Дарен.

- Тату, ти й уявити не можеш, чого я натерпілася за ці дні! Веран – деспот, зло в найчистішій своїй подобі! – мені було надзвичайно боляче через те, що рідна людина так несерйозно сприймає мої слова, недовіряє, фактично примушує наплювати на власні почуття.

- Що б там не трапилося, ти сама винна. Чоловік не підніме руку на жінку, поки та смиренна…

- Я не казала, що мене били, – похмуро перебила тата, відступивши від нього на кілька кроків.

Зосереджений погляд зачепився за зеленувату тінь, що проступала крізь білосніжну тканину сорочки. Медальйон! Он де вони його діли! Що ж, ідея розумна, але актора обрали кепського.

- Ой! Підловила, – розтягнулись у лукавій посмішці губи самозванця.

- Хто ви? – запитала насторожено. Страху в мені не було, він давно закінчився, вичерпався, залишивши місце дрібним надіям і розчаруванню, котре приходило, щойно одна з надій рушилась.

- Це не так важливо. Краще поквапся, нам не варто змушувати гостей чекати, – невідомий підставив свій лікоть, кинувши на мене вичікувальний погляд.

Пручатися, перечити, допитувати я не стала. А навіщо, коли слова – це лише слова? Вони не врятують.

«Святкове» дійство, як я зрозуміла, виносити за межі замку не стали. Натомість запросили всіх знатних осіб до палацу. Їх зійшлося чимало: кожні декілька секунд повз нас хтось проходив, не забуваючи кинути на ходу декілька привітальних слів.

- Посміхайся, тебе ж збираються видати заміж, а не вбити, – прогарчав пошепки «батько» після того, як я глухо проігнорувала декількох вельмож.

- О-о, не сумніваюся, останнє у вас у недалекій перспективі, – огризнулася вороже, за що зловила на собі багатообіцяльний погляд.

Щойно ми підступили до розкішних двостулкових дверей, усі зайві звуки навколо зникли. Швейцар негайно взявся оголошувати нас добре поставленим голосом; зсередини долинула повільна романтична музика, котра за будь-яких інших обставин мені точно б сподобалася. На душі піднялася тривога.

- Моїх батьків там немає, так? – поцікавилась я без наївних надій. Якщо кронпринц дозволив собі настільки підлий обман із підміною голови роду Мермонтів, отже абсолютно впевнений, що справжній лорд на святі не з’явиться

- Здивуюся, якщо вони взагалі ще живі, – хижий вищир ворога пекучим болем уколов моє серце, разом із тим підтвердивши побоювання.

Проте у смерть рідних я, чомусь, не повірила. Гадаю, втрата обох батьків якось відзначилася б на підсвідомому рівні, була б відчутною. І навіть якщо це самообман, я не відійду від цієї думки. Бо лише розуміння того, що в цьому жахливому світі в мене зостались іще рідні люди, дозволяє мені вкінець не впасти духом. І я щиро сподіваюся, що скоро батьки дадуть про себе знати. Що цього разу вони зможуть мене захистити.

Двері перед нами повільно відчинилися. Яскраве світло святкової зали засліпило всього на одну мить, але далі я здивовано поглянула на дивовижну картину, що відкрилася переді мною. Сотні, або ж і тисячі, гостей у глибоких поклонах схилилися по обидва боки червоно-золотої доріжки. «Щасливий» наречений стояв біля іншого її кінця під вінцем із конвалій і білих троянд, у компанії розкішно вбраного служителя храму Єрея й Меєри. Вправно зображаючи щире захоплення, принц широко всміхався мені, ніби справді кохає дужче усіх на світі. Та від мене не сховалися моторошні, переможні вогні в його лукавих очах. Символи біди, що завмерла в нас на порозі.