Артикул 3.

За мною гналися гончі. Я чула їх хаотичний гавкіт і крики вартових, котрі бігли слідом. Страх підганяв утікати ще швидше, як тоді в удейському лісі, коли моїми переслідувачами були лестригони. Зараз ситуація практично нічим не відрізнялася, за винятком того, що допомогти тепер мені було нікому.

Більш ніж упевнена, що Вермунд за найближчими кущами не ховається, а тутешніх лісових мешканців я не знаю, аби прохати їх про прихисток.

І як тільки цей навіжений дізнався про мою втечу? Невже Естер піймали? Всемогутня Меєро, допоможи їй!

Відволікшись на миттєвий страх, утратила уважність і пропустила повз погляд величезну яму, підозрюю, створену для полювання на ведмедя. Ноги миттю провалилися крізь ламкі гілки, присипані сухим листям, і втратили будь-яку опору. Боляче приземлившись на коліна та руки, не відразу змогла прийняти вертикальне положення. Дихання збилось, і кожен подих болем відкликався у горлі.

Зрештою, я опанувала своє тіло й роззирнулася. Гончі обступили яму з усіх сторін і голосно лаяли в очікуванні своїх господарів. Останні не змусили на себе довго чекати.

Вже за чверть години я знаходилась у малій церемонній залі. Єдиним освітленням тут слугували настінні свічки, проте для такого просторого місця їх сяйва було замало. Деякі ділянки приміщення ховалися у цілковитій темряві, створюючи моторошну атмосферу. Та попри це я намагалася хоробритися. Зустріч із Вераном безумовно лякала, проте понад усе я боялася за життя Естер.

Кронпринц зволікав зі своєю появою. Довгих і напружених пів години я просиділа в компанії мовчазних вартових, аж поки двері до зали з гуркотом не відчинилися, явивши велично-гордовиту персону Його Високості.

- Даруй, що змусив так довго чекати. Організовував тобі весільний подарунок, – самовдоволено всміхнувся той, махнувши рукою комусь позаду себе.

Сам Веран підійшов до мене і став поруч. Вуста його ледь вух не торкалися, настільки широким був хижий вищир.

- Що ти задумав? – похмуро поцікавилася я, тривожним поглядом проводжаючи труну, що повільно вплила до зали, керована чотирма вартовими.

«Подарунок» уже мені не подобався, ба більше змушував серце битися ще тривожніше.

- Я подумав, що таємне заміжжя – далеко не те, про що мріє юна леді. Все повинно проходити за звичаями, котрих ми обов’язково дотримаємося. Вишукано, модно, публічно… Хотів привітати тебе вже після одруження, втім твій безпрецедентний учинок змусив мене змінити своє рішення. Сподіваюся, після побаченого, ти збагнеш, що зі мною краще дружити.

Останнє речення прозвучало, як погроза. Мене обережно підштовхнули у сторону труни, і щойно я опинилася зовсім поруч, верхівка її повільно посунулась убік, явивши обличчя того, хто нерухомою блідою лялькою байдуже спочивав усередині.

Здалося, що серце моє зупинилося. Весь світ завмер, навіть зник із поля зору, залишивши мене наодинці з шаленим шоком. З недовірою й нерозумінням. Із журбою та горем.

- Це все неправда! Мара! Ти брешеш, аби зламати мене, – прошепотіла я, не в змозі повірити побаченому.

- Аж ніяк! – задоволений моєю реакцією, заперечив принц. - Я демонструю тобі правду, яка, сподіваюся, переконає тебе покинути марні надії на того, хто вже ніколи не прийде тебе рятувати…

- Цього не може бути! – продовжила я вперто перечити, насправді не здатна відвести погляду від обличчя померлого.

Такого рідного. Такого коханого. Проте мертвого...

- Але ж тіло перед тобою – абсолютно справжнє. Можеш сама переконатися, – знизав плечима чоловік, спрямувавши на мене зацікавлений погляд. Хотів передбачити реакцію? Що ж, вона цілком очевидна.

- Я вб’ю тебе і не подивлюся, що сам Єрей зробив обраним. Ти не божий посланець, ти – прокляття нашого народу! – прокричала я люто, сповнена пекучого горя та болю. Ці відчуття катували мою душу, стискали легені, заважаючи дихати, зводили з розуму.

- Яка пристрасть! – розсміявся чоловік, не сприйнявши мої слова серйозно.

І дуже навіть даремно. Я цілком була налаштована вбивати. Повільно та болісно. Щоб цей убивця страждав, захлинаючись власною кров'ю. Втім, утративши пильність, пропустила момент, коли ззаду наблизився один з вартових. Він спритно застебнув на моїй шиї знайомий з далекого минулого блокатор, тим самим позбавивши змоги чаклувати. Я залишилася геть безсила перед обличчям свого ворога.

- Тепер ти заспіваєш по-іншому, – зверхньо попередив цей деспот, - якщо, звісно, хочеш, аби твоя дурна помічниця пережила цю ніч. Я ж можу в будь-який момент перервати її нікчемне життя…

- Не смій! – я зірвалася з місця й нагородила чоловіка дзвінким ляпасом.

Вартові з готовністю кинулися до мене, проте зупинилися, вірні волі свого зрадливого володаря. Веран дратівливо скривився, потер уражене місце, після чого повернув мені мій удар, лиш утричі сильніший. Не встоявши на ногах, повалилась на землю. Невилікуване тіло боліло, нещодавнє падіння та вчорашні побої чудово давали про себе знати. Але тепер я й із власної волі нічого не зможу з цим вдіяти. Моя магія наштовхується на непробивний бар’єр і обурено гудить усередині. Допоки на мені ця мерзенна "прикраса", вилікувати себе чи, за потреби, когось іншого я не здатна.

- Наказую тут я, – сталевим тоном нагадав кронпринц.

- За що… – прошепотіла у сльозах, - За що ти так учинив із братом? Чому тепер знущаєшся з мене? Ми ж нічого поганого не зробили…

- Він зіпсував мені життя! – прокричав навіжено Веран, у кожному його слові виразно відчувалися біль і ненависть. Він кипів від люті, втративши всю награну веселість: - Спочатку його мати знищила мою. Зробила її зрадницею, позбавила роду та дому. А потім Арсен взявся нищити мене. Завжди в усьому перший, найкращий маг, найуправніший воїн, найрозумніший студент, улюбленець батька… А Веран – потвора, народжена без серця й не здатна відчувати!

Чоловік одним різким рухом розірвав свою сорочку, продемонструвавши лівий бік грудної клітини. В районі серця шкіру розсікав неакуратний грубий рубець, на котрий мене змусили покласти свою руку. Декілька секунд цілковитої тиші дозволили уважно прислухатися до власних відчуттів, котрі шокували результатом.