Артикул 2.

От тепер я власною шкірою пізнала справжнє пекло. Кожним сантиметром тіла відчула біль, завданий важким шкіряним паском. Не знаю, як довго тривало моє страждання, здалося, що цілу вічність. Утім принцу, зрештою, набридло знущатися з (кого/чого), майже, непритомної мене, і він знову повернувся до компанії своєї блондинки. Я так і залишилася лежати на мокрій від розлитої води підлозі, не здатна навіть пальцем поворухнути. До того ж проти волі стала сліпим свідком безсоромних прелюдій.

- Ти ще досі тут? – долинуло до мене здивоване цілу вічність потому.

Відповідати що-небудь не стала: не було ні сил, ні бажання. Просто лежала зі заплющеними очима та мріяла знову опинитися на тому прекрасному пагорбі в осередку гарячих тропіків. В обіймах коханої людини – свого непоборного рятівника. Де ж він? Чому не прийде за мною?

- Ти що померла там? – прозвучало дещо стривожене вже значно ближче.

Тіло мілко здригнулося, ще не забувши про недавні знущання. Страшно було навіть дихати, не те що очі розплющити чи язиком поворухнути.

- Хаос тебе пожери! Тільки спробуй здохнути – з того світу дістану! – пригрозив Веран, грубо підхопивши мене на руки.

Далі моє тіло понесли в невідомому напрямку. Бачила коридорні стіни, захід сонця в панорамних вікнах, опісля сходи, старі й занедбані, а далі свідомість поглинула блаженна темрява.

Отямилась уже в невеличкій кімнаті, схожій на житло прислуги. Окрім старого ліжка, тумби й невеличкої шафи, котра ледве трималася «на ногах», більше нічого тут не було. Але я виявилася не єдиним живим (відносно) створінням у цьому занедбаному місці. У кутку кімнати тихо дрімала молода дівчина, підозріло мені знайома.

- Хто ти? – запитала тихим хриплим голосом, але незнайомка почула.

Здригнувшись, вона підскочила до мене та схвильованим тоном поцікавилася:

- З вами все добре? Може, води?

На це я лише кивнула, з жадібністю зробивши кілька великих ковтків холодної рідини. Горло добряче саднило, все тіло нестерпно боліло, голова йшла обертом від затхлого запаху приміщення, а ще хотілося їсти.

- То хто ж ти така? – повторила своє запитання.

- Не пам’ятаєте? – поцікавилася дівчина зніяковіло й опісля підказала: - Ви допомогли мені декілька місяців тому. Врятували від банди розбійників.

- Он воно як! – приємно здивувалася. - Щаслива, що з тобою все добре. Але як так вийшло, що доля занесла тебе аж сюди?

- Прийшов час повернути борг своїй рятівниці, – знизала та плечима.

В цей момент двері до кімнати зі скрипом відчинилися, впустивши до тісного приміщення ще дві фігури: принца Верана та командира замкової варти.

- Отямилась? Чудово, – розтягнув губи у кривій посмішці титулований деспот. - Мерщій лікуй себе, на нас уже чекають!

- Не стану, – заявила рішуче, чим здивувала не тільки нежданих гостей, а й нову служницю.

- Чому? – зціпивши зуби, поцікавився Веран.

Та я лише відвела погляд, не здатна дивитися на свого ката. Його присутність дратувала мене, лякала й нагадувала про нещодавні муки. Все тіло здригалося від болю, жаху й огиди. Тут і зараз хотілося просто безслідно зникнути. Стати «ніким» у просторі «нічого».

- Мало отримала вчора? – злісно поцікавився брат Сеттера, нахилившись зовсім близько

- Я не стану тобі допомагати, – повторила рішуче. - Хочеш вивести мене в люди? Тоді нехай усі бачать, який ти насправді.

- От стерво! – мене схопили за горло, котре міцно стисли.

- Ваша Високосте! – злякано підступив до чоловіка вартовий. - Якщо ви її уб’єте зараз, народ, як і вся еліта, від вас відречеться. Самі ж знаєте, що всі вони визнають лише благословенну пару.

- Створимо підробку, – злісно виправдався той.

- Мермонти її швидко викриють, а вас позбавлять титулу. Самі знаєте, що Єрей може втрутитися та переобрати свого спадкоємця, – не зупинявся воїн, продовжуючи наполягати на своєму.

- Твоя правда, – дихати стало легше.

Принц відступив до дверей, схвильовано потер перенісся, після чого гарячково засміявся.

- Тобі не вдасться зіпсувати мої плани. Цього вечора ми одружимось, а завтра я поясню нашій «публіці», що сила кохання не залишила нам і каплі терпіння. Далі забезпечимо імперію спадкоємцем, і я дозволю тобі піти. Возз’єднаєшся зі своїм Арсеном на тому світі.

- Я вб’ю себе, але твоєю не стану, – злісно виплюнула, безсило заплющивши очі. Хотілося знову канути свідомістю в небуття, аби не чути й не бачити всього, що тут відбувалося.

- Вб’єш, – підтвердив спадкоємець трону, - але тоді, коли це буде вигідно мені.

Сказав – і покинув кімнату, замкнувши її на ключ.

- Тобі потрібно тікати, – промовила до служниці дещо згодом.

- Чо... чому? – злякано перепитала та.

- Тебе теж уб’ють. Ти стала свідком того, про що ніхто не повинен би знати, – сумно всміхнулася.

- Я вас не покину. Ніхто не помре, будьте певні, – чуттєво запевнила дівчина, змовницьким тоном заговоривши: - Мене прислав сюди один маг. Назвався вашим другом і сказав передати ось це…

З-під нижніх складок спідниці служниця дістала добре знайомий мені медальйон і поклала його на тумбу поруч.

- Можете прикинутися мною та втекти звідси.

- А ти? – поцікавилася схвильовано. Всередині мене загорілась надія.

- Ви відправитеся першою, а я піду слідом, лише декількома хвилинами пізніше. Якраз після зміни варти. Ніхто й нічого не запідозрить. Принаймні, відразу.

План був хорошим, навіть дуже. От тільки в замку я не орієнтуюсь, і куди бігти – не знаю. Не здивуюся, якщо нас піймають на першому ж повороті.

- Варто спробувати. Ви нічого не втрачаєте, – підбадьорила мене дівчина, щойно побачила прояви сумнівів на моєму обличчі.

- Гаразд, – погодилася після декількох хвилин роздумів.

Чергових побоїв я не боюся, зрештою, підлікувати себе зможу, але за життя помічниці переживаю. Веран її вже точно не пошкодує, уб’є лише заради того, щоб насолити мені.