Артикул 3.

На мить я відвела погляд від сфер. В очах зібралися сльози, дихати стало важко. Он як воно відбулося! Такою й була моя смерть до того, як я стала Поцілованою Світанком.

Як же боляче… і сумно.

Не думала я, що коли-небудь відчую жалість до себе самої. Але я її відчуваю. Так гірко на душі від того, що більша частина мого життя нагадує про себе лише болем, страхом і зневірою. Чому все це випало на мій життєвий шлях? Чому ніхто за стільки років мене не знайшов, не врятував? Я так чекала, так сподівалася...

Втерши сльози, підняла погляд і з розбитим серцем продовжила спостерігати за тим, що відбувалося зі мною далі.

А далі відбулася моя зустріч із сестрами-норнами. Як я й думала раніше, вони запропонували продовжити своє життя заради великого та важливого призначення, пообіцяли невеличкий шматочок щастя як винагороду за мої страждання. Я погодилася та випрохала в обмін на три дари одне бажання.

- Я віддам вам свої спогади, магію й ось цей медальйон, – простягла жінкам реліквію, даровану незнайомкою.

- Не шкода тобі? – поцікавилася вдоволено найменша.

- Ні.

- Дари – цінні. Твоє бажання повинне бути відповідним, – поблажливо додала середуща.

- Але перш ніж ти його загадаєш, глянь на ось це…

Легким помахом руки найстарша розвіяла темряву й показала мені жахливу картину. Страшенне полум’я охопило весь маєток Вернерів, тіла слуг і гостей скривавлені валялись на кожному кроці, звідусіль лунали крики, сповнені відчаю та болю, відлунням доходив ляскіт зброї та спалахи магії.

- Що тут відбувається? – нажахано запитала я, кинувшись до «батька».

Цей спогад був чи не найпершим з тих, що у снах повернулися до мене.

- Алано? Невже жива? Е-е-е ні... Ти – моя смерть? Прийшла й за мною. Шкода, що я не вбив тебе у твій день народження, – вимовив він наостанок і, судомно видихнувши, перестав проявляти будь-які ознаки життя.

- Він бачить мене? – запитала в норн.

- Ні. Він справді бачить свою смерть. Ця сувора леді сама обирає, в чиєму обліку з’явитися. Часом, карає смертника за його гріхи образом людини, котру той боїться або ж ненавидить. Але іноді приходить схожою на того, за ким умерлий чи вмерла найбільше сумують, – пояснила юна дівчинка, в чиєму погляді заховалася мудрість усіх минулих і майбутніх століть.

- Поглянь у протилежний бік, – наказала найстарша, вказавши кривим, сухим пальцем у правильну сторону.

Перевела погляд і здригнулася від радості.

- Арсен! – прошепотіли неслухняні губи, а серце переповнила солодка тепла радість.

- Його смерть теж уже досить близько. Ерік Вернер прокляв Сеттера чорною магією. На жаль, ми не маємо права втрутитись, – сумно додала молода вродлива жінка.

- Що я можу зробити? Мусить бути якийсь вихід, – схвильовано закусила губи, боячись навіть моргнути. Хотілося сповна насолодитися, намилуватися статурою, рисами обличчя та мужнім, бойовим поглядом мого найкращого, найріднішого друга.

- В обмін на твої дари ми подаруємо тобі нову магію – шлях до вашого рятунку. Але з часом усе віддане тобі знадобиться, тому угода наша буде тимчасовою. Щойно третій дарунок повернеться до своєї володарки, все стане на свої місця, так, як було до моменту твоєї смерті, – додала самовдоволено малеча.

- А потім що? Я однаково змушена буду заплатити ціну за свій другий шанс? – серце скував відчай від відчуття радості та водночас несправедливості.

- Такі закони рівноваги, – розвела руками, схоже, Скульд.

- Ти житимеш лише заради свого призначення, – додала Урд.

- Щойно воно справдиться, твоя душа повернеться до світу мертвих, – суворо закінчила Верданді.

- Але що це за призначення таке? Стати дружиною імператора?

- Ти все зрозумієш. Відчуєш, коли прийде час покидати світ живих… – кинув наостанок їх єдиний голос.

Спогад дійшов кінця і розчинився в повітрі. Сфери закінчилися, і світло простору, в якому я знаходилася, разом згасло. Мене душили сльози, невиплакані за останні декілька років, і я вирішила їх не стримувати. Впавши на коліна, заридала, зовсім як дитина. Голосно, палко, гірко, з відчаєм, болем, образою, страхом і відчайдушним бажанням жити.

Тепер, коли я всім серцем покохала, мені хочеться прожити довге щасливе життя. Набутися з батьками, котрих довгі роки не бачила, створити сім’ю, побудувати дім на березі блакитного моря, щоб щоранку ходити босоніж по гарячому піску, якомога далі від тісних будівель похмурого міста. Досить з мене малих закритих приміщень, досить темряви, хочу світла.

Хочу жити…

- Селесто? Селесто! – долинув, ніби з-під товщі води, голос батька.

Темрява почала розсіюватися, крізь неї пробивалися нечіткі обриси кімнати. Та коли все прийшло в норму, я по-іншому поглянула на людей, в чиєму домі зараз перебувала.

- Що ти згадала? – боязко та нерішуче поцікавилася Алана, точніше кажучи, Елайза, котра зайняла моє місце. Схоже, слугам таки вдалося її знайти.

- Все, – майже, прогарчала та скочила на ноги так різко, що навіть кішка на підлогу впала, злякано позадкувавши. Я спрямувала на свого ворога вбивчий, сповнений праведної, нестримної люті погляд. Просто тут і зараз я всім серцем жадала помсти, справедливої відплати за те, що це стерво та її батьки зробили зі мною.

Не судіть за кровожерливість, та я не з тих казкових героїнь-альтруїсток, які так легко забувають про кривду. Я, в першу чергу, прихильниця правди та справедливості. Нехай у мене немає права вершити правосуддя та я, зрештою, майбутня імператриця. Хоча, ні. Я – жертва багаторічних знущань, людина з поламаним дитинством, примара, чиї дні життя полічені. Тому мені абсолютно начхати на будь-які моральні закони.

Кров за кров, як то кажуть.

Щойно я про це подумала, моя копія, скрикнувши, схопилася за горло. Очі її нажахано вирячились, а рот відчайдушно почав хапати повітря, тіло мілко затрусилося, мовби в якому приступі.

- Припини це негайно ж…