Артикул 2.

- …а там у нас сузір’я Метелика і, зовсім поруч, Дракона, – закінчив моє знайомство з небесними зірковими фігурами лорд Сеттер.

- Дракона? – здивувалася, адже до цього моменту ніколи раніше не чула про нього. Як і про багатьох інших, у принципі. Але решта найменувань, котрі згадувалися сьогодні, не такі цікаві. Принаймні тому, що не пов'язані з, майже, легендарними істотами.

- Так, – відчула потилицею легкий кивок, - до нього прив'язана вкрай романтична історія.

- Розкажете?

- Ми ж домовились, – чоловік поблажливим тоном нагадав мені про перехід на неформальне «ти». Кілька хвилин тому він вмовив мене звертатись так до нього, коли ми наодинці. Попри певні зрозумілі незручності, я погодилась, але досі час від часу забувалась.

- Добре, – всміхнулася сором’язливо, - розкажеш?

Почувся тихий смішок, після якого, прочистивши горло, лорд Сеттер почав свою історію:

- У далекі часи, давно забуті цим світом, коли ще континентом керували первородні дракони, а всі інші створіння лишень починали добу свого існування, на південних околицях сучасної Асенсари жив молодий парубок на ім’я Ортей. Достеменно невідомо, ким він був і чи мав сім’ю, але знаю точно, що в жарі свого полум’я він викував не один меч. Це була ідеальна зброя, яка ніколи не ламалась і не втрачала гостроти свого леза. Люди купували її й активно використовували в боротьбі проти хижаків Хаосу, що вже тоді намагався поглинути наш світ. Але примітивні людські розуми, затуманені страхом, вважали будь-кого, хто відрізнявся від них силою чи зовнішньо, своїм найлютішим ворогом. Особливих створінь вони намагались або підкорити, або знищити. До певного часу тамтешній народ і гадки не мав, що їх найвправніший коваль не є простим смертним. І це залишилось би навіки таємницею, якби не один трагічний випадок.

- Який? Як вони дізнались його таємницю? – зацікавлено здійняла голову, зустрівшись поглядом із Арсеном, в чиїх очах застиг якийсь незрозумілий мені сум.

- Дракони – створіння невимовно сильні та, майже, невразливі. Їм не притаманна людська чуттєвість чи емоційність, вони вміють ідеально керувати своїми відчуттями. Проте мають одну велику слабкість. Їх серце здатне покохати лише раз, але на все життя. Знайшовши ту єдину, вони перестають володіти своєю долею, стають залежними від пари. Добре, коли драконяча суть обирає наречену з-поміж представниць рідної раси, тоді їх відчуття і бажання абсолютно схожі, майже, ідентичні. Але так стається не завжди, як у випадку з Ортеєм. Одного дня, виконуючи свою звичну роботу, він відчув, як його серце наповнює різкий тривожний біль. Все його нутро затремтіло, й невідома сила покликала до дрімучого лісу, де на той час існувала загроза нападу вендиго. Спершу хлопець розгубився, та дослухавшись до власних відчуттів, збагнув…

- Що відчуває свою пару? – здогадалась я.

- Так, – черговий усміхнений кивок, - тієї ж митті, забувши про все, він перевтілився та здійнявся високо в небо. Вистачило декількох десятків секунд, аби опинитись у потрібному місці. Своїм полум’яним подихом Ортей випалив усіх ненаситних монстрів, що намагалися дістатися поваленої на землю карети, всередині якої знаходилась молода дівчина. Вона виявилася дочкою багатого торговця, який займався далеко не законною діяльністю. І хоч ззовні нагадувала незайману, невинну чарівну квітку, нутро в неї не було кращим від батькового.

- Вона заподіяла якусь шкоду Ортею? – з надією на протилежне поцікавилась я.

- Лаура, відчувши владу над драконом, змушувала його чинити страшні речі. Проти власної волі, він калічив себе, здираючи з тіла луску, що тоді цінувалася більше за золото. Ортей безперестанно кував зброю, що збагачувала кишені батька-торговця, і навіть убивав задля брехливого щастя своєї пари. Він став найбільшим страхом і нічним жахом для народу, котрий опинився сам на сам перед лицем жорстокого ворога, – в голосі Арсена з’явилися нотки гидливості й злості.

- Але чому він це робив? Невже могутньому дракону було насправді так важко позбутися впливу Лаури? Чому просто не покинув її? – для мене його поведінка була позбавлена будь-якої раціональності. Ба навіть більше, я відчувала чітке роздратування через його сліпу відданість тій навіженій жінці.

- Дракони навік залишаються вірними своїй обраниці. Вони не здатні заподіяти їй шкоди, навіть їх полум’я для пари стає цілющим і жодним чином не ранить. Це водночас і нагорода, і страшний вирок богів. Ортей страждав у сердечній неволі довгі п’ятнадцять років. Зазвичай, для драконів цей час проходить, як одна коротка мить, але не тоді, коли кожен новий день приносить лише страждання.

- І як же він вибрався з цієї неволі? – затамувала подих, в очікуванні відповіді, котру неспроможна була передбачити.

- Він сам убив себе. Вирізав серце, котре зробило його таким вразливим, і віддав душу небу, аби серед безмежного простору зірок, нарешті, відчути себе вільним, – чоловік дістав звідкись ковдру та бережно вкрив нею мене, дивовижним чином відчувши, що я замерзла.

- Дякую, – зітхнула вдячно, поставивши останнє запитання: - А що стало з Лаурою?

- Люди, хоч і не відчувають настільки сильного тяжіння, як дракони, проте не менше залежні від пари. Довівши Ортея до самогубства, Лаура тим самим позбавила себе будь-якого щастя та прихильності від вдачі. До кінця життя вона страждала від злиднів, голоду і всіх можливих хвороб, на самоті зі своїм божевіллям, покинута навіть Смертю, – закінчив на невеселій, проте справедливій ноті, свою історію принц.

- Шкода цього Ортея. Але ж це просто легенда.

- Хто зна, – загадково хмикнули зверху, міцніше мене обійнявши.

Решту ночі ми просиділи біля багаття. Смажили м’ясо, овочі, пили легке смачне вино та говорили. Багато говорили про все, що тільки можна. Компанія Арсена Сеттера виявилася, на диво, дуже приємною. Чоловік взагалі не нагадував того зверхнього, небезпечного голову Таємної Канцелярії, що одним лише поглядом міг змусити серце завмерти, а кров у жилах – застигнути. Зі мною поруч сидів, і справді, простий чоловік, що всіляко проявляв свою турботу. Кожен його обережний дотик, кожен ніжний погляд, легка, ніби юнацька, посмішка – все це зачаровувало, змушувало затамовувати подих, теплом відгукувалося десь глибоко у грудях.