Розділ 4. Артикул 1.

Страшенно не люблю бути необізнаною там, де повинна фігурувати головним компонентом у розвитку подій. Як от, наприклад, у випадку з нападом вампіра. Так, саме цим створінням виявився той навіжений студент, котрий намагався мене покусати. І поява друзів, як виявилося, не була випадковою. Вони заздалегідь здогадалися, що після невдачі в ювелірній майстерні мене знову спробують убити. Доказом і підставою для ще більшої впевненості в цьому послугувало й те, що впродовж дня за мною п’ятами ходила підозріла особа.

Претей Сертан був біженцем із далекої Півночі. Його родина переїхала в околиці нашої столиці цього року, пройшовши всі можливі перевірки асенсарійської Служби безпеки. До хлопця, звісно, приглядалися, але жодних підозр стосовно нього не виникало ні в кого.

До цього вечора.

Після декількох годин перебування на допиті в лорда Сеттера, він видав ім’я того, хто віддав йому наказ убити мене. Ясна річ, та людина була лише посередником між виконавцем завдання і його справжнім замовником. Менше з тим, другий принц імперії й цього кадра піймав, «викликавши» до себе на діалог.

Всю наступну ніч я майже не спала. Окрім застуди, котру так і не вилікувала, мене сильно діймали різні хвилювання. Хай там що, а мить нашої, гучно кажучи, перемоги в цій справі наближалася. Залишився останній штрих, перш ніж ім’я вбивці Лейли стане відомим. Принаймні, особисто для мене. В тому, що інші вже знають його, я не мала жодних сумнівів. Однак вартувало запастись терпінням, бо моя звичайна цікавість не стоїть на рівні зі справою державної значущості. Якщо від мене щось і приховують, то роблять це з поважних причин, котрими нехтувати я просто не маю права.

Втім, наступного ранку всі мої переймання потьмяніли на фоні іншої проблеми. Нав'язливої й непередбачуваної. Вартувало залишитися самій у своїй кімнаті, як пролунав сміливий стук у двері.

- Хто там? – запитала боязко, не поспішаючи відчиняти. В пам'яті досі залишалися свіжими спогади про вчорашній обман і напад, а також грабіж.

- Свої, – почувся насмішкуватий голос лорда Сеттера.

Здивовано скочивши на ноги, миттю відчинила двері, пропустивши чоловіка всередину. При цьому, злодійкувато роззирнулася, сподіваючись на те, що його ніхто не встиг побачити. Нагадую, брехливі чутки нам не потрібні.

- Що вам треба? Чому не з’явились порталом, як усі ненормальні люди? – похмуро глянула на Арсена, що застиг у центрі кімнати самовпевнено-величною статуєю самому собі.

- Прийшов уже офіційно запросити тебе на побачення. Твоя вчорашня відповідь на підробний лист подарувала мені теплу надію на…

- Не витрачайте дарма свого часу, – перебила похмуро, заклавши руки на грудях, - я прийшла туди лише для того, щоб сказати вам, що я не гратиму в ваші дурні ігри.

Чоловік напружився. Примруживши свої дивовижні бездонні очі, він неоднозначно хмикнув, з легкою посмішкою зазначивши:

- Твоє серце забилося швидше, отже, ти нахабно брешеш.

- Звідки ви?... – я просто задихнулася обуренням та вкінець замовчала, коли руки лорда раптом бережно відірвали мене від землі, міцно притуливши до гарячого чоловічого тіла, не позбавленого рельєфних вигинів.

- Менше слів. Не витрачайте наш дорогоцінний час на пусті балачки, – видихнули мені в обличчя.

- Що ви робите! Негайно опустіть мене на ноги! – зашипіла змією, спробувавши вирватися з чоловічої хватки.

Але ж де там! Зробила тільки гірше: чужі руки, навпаки, притисли мене ще міцніше, а на чолі вже за мить відбився швидкий, утім такий бентежний поцілунок, що слова раптом самі собою зникли. Я завмерла, мовби хто мене заморозив. Тільки груди здіймались у рваному диханні й руки міцно стискали краї чорної сорочки.

- Ось так вже значно краще, – всміхнувся мені лорд Сеттер, переступивши межу порталу.

Я ж розгублено мовчала, закарбувавши погляд на чуттєвих губах свого крадія. Таке взагалі важко коментувати. Але різкий порив теплої свіжості гірського вітру враз змусив мене отямитись.

- Де це ми? – запитала, знервовано роззираючись довкола.

- Місце, давно загублене й забуте. Навряд чи ти про нього чула, – таємничо розвів руками Арсен, як тільки опустив мене на землю.

Ми знаходилися на невеличкій горі чи, швидше, пагорбі. Навколо простягалися зелені густі тропічні ліси, чувся лагідний спів барвистих птахів, що грайливо літали над нашими головами; доходило до наших вух й відлуння шуму води з водоспаду, шелест листви та хрускіт сухих гілок... Небо природа розбавила фарбами: око милували фіолетово-рожеві та помаранчево-сині відтінки. За нашими спинами розмістився невеличкий конусний намет, прикрашений свіжими квітами та гірляндами, перед ним хтось турботливо розстелив додаткове покривало, поверх якого були розкидані м’які подушки й розставлені тарілки з різноманітними закусками, у відеречку з льодом ховалася пляшка соку й чогось міцнішого. Неподалік виднілась основа для багаття та два табурети з теплими пледами, звідкись долинала ненав’язлива мелодія дзвіночків, у напівтемряві вечірніх сутінків починали з’являтися світляки…

Невимовно романтична та затишна атмосфера. Однак розслабленню взагалі не сприяла людина, котра мене сюди привела.

- Прошу, залиш свої заперечення на інший раз, – втомлено попросив лорд Сеттер і першим опустився на м’які подушки, поплескавши долонею поруч себе.

Після декількох секунд виразних вагань я все ж здалася і прилаштувалась поряд нього. Перший час ми обоє мовчали. Не знаю, про що думав чоловік, але я й гадки не мала, до чого вчепитись і з чого почати, бо список претензій мав дивовижно великий перелік. Всередині мене назрівала ціла буря емоцій і обурення, але, врешті-решт, вирішила ввірити цей нелегкий вибір в руки долі. Нехай буде що буде, не хочу починати першою нові суперечки, хоча, впевнена, вартувало б.

- Зніми маску, зі мною ти можеш бути справжньою собою, – раптом почула я геть неочікуване, але розслаблене й таке ніжне прохання.