Артикул 4.

В кабінеті на нас чекав сюрприз. Невдоволений такий і похмурий. Той, що Сеттером зветься. Склавши руки на грудях, важкою хмарою стояв позаду Котомаса Нересовича. Після нашої появи він не промовив жодного слова, лише задумливо ворожив поглядом. Мене по-особливому.

Ми спокійно переказали чоловікам, усе, що бачили та знаємо. Я – за сережку, Тенея – за медальйон. Ті уважно нас вислухали та якось дивно переглянулися.

- Ви впевнені в тому, що тієї ночі зустріли саме Азру Кентінгем? – зіщуливши свої темні очі, перепитав лорд Арсен.

- Так. Бачила її так само ясно, як і вас зараз, – закивала дівчина.

- Гаразд, можете бути вільні, – махнув лапою кіт.

Ми дружно піднялись, з полегшення попрямувавши до дверей, одначе вслід прилетіло:

- Селесто, а ви, будь ласка, зостаньтесь.

Здивовано поглянула на ректора. Той ніяк не прокоментував своє прохання, але, хай там що, проігнорувати його я не могла. Хоча так сильно хотілось.

Подруга кинула на мене стурбований погляд, на що у відповідь отримала змучену посмішку.

- Все добре, – прошепотіла їй та повернулась на своє попереднє місце, себто у крісло навпроти ректорського столу.

Дочекавшись зникнення моєї сусідки, принц упевнено перекочував на її позицію. Всівся поруч і довго мовчав, щось обдумуючи. Котомас Нересович дивився на нього з таким самим вичікувальним поглядом, як і я. Схоже, парадом керує тут колишнє начальство. Якщо так, то, готова поспорити, нічого хорошого чекати не варто.

- Вчорашній інцидент подарував мені відповіді на деякі важливі запитання, – нарешті активував режим мовця лорд. - Скажу чесно, в тому місці я опинився зовсім випадково, але ця випадковість стала доленосною. Завдяки вашій непосидючості та надмірній цікавості, ми з’ясували ім’я вбивці. Точніше того, хто вчинив замах на життя Лейли.

- Ви вже знаєте всю правду? – гірко уточнила я, на що у відповідь отримала ствердний кивок.

- Разом з тим, ваші постійні охоронці нас розчарували своєю неуважністю. За останній місяць, ви вже вдруге потрапили у небезпеку, а їх не було поруч, – додав дещо злим тоном чоловік.

- Вони ні в чому не винні. Так склались події. До того ж учора зі мною був Айтвен…

- Котрий у момент небезпеки беззаперечно віддав би перевагу порятунку принцеси, – перебив мене роздратовано Арсен.

Важко зітхнула та заплющила очі, тихо промовивши:

- Хочете когось покарати? Карайте мене. Друзі ні в чому не винні.

- Ваша вірність – похвальна, втім, уже все вирішено, – з ледь помітною посмішкою додав принц.

- І що ж саме ви там собі вирішили? – невдоволено поцікавилась я.

- Ви перейдете під опіку іншого охоронця, – замість лорда Сеттера відповів Котомас, - і переїдете у більш захищене місце.

- А точніше? – підозріливо зіщулила очі, передчуваючи, що відповідь мені точно не сподобається.

- Лорд Сеттер виявив бажання взяти вас під свій протекторат і люб’язно виділив кімнату у своєму маєтку, – відвівши погляд, повідомив ректор приголомшливу новину.

Сказати, що я була шокована – нічого не сказати. У мене просто не знаходилося слів для висловлення повноти свого обурення. Рот відкривався та закривався, як у якоїсь риби. Злість, розгубленість, хвилювання – от що я найповніше відчувала в цей момент.

- Я з таким рішенням не згідна, – активно захитала головою.

- Чому? – схиливши голову вбік, поцікавився Арсен.

-Тому, що це перечить будь-яким правилам пристойної поведінки. Очевидно, що я – незаміжня молода панна, котра мріє в майбутньому мати міцний подружній союз, а цьому аж ніяк не сприятиме брудна слава, – пояснила дещо зніяковіло, втім не менш злісно.

- Обіцяю здійснити вашу мрію та потурбуватися про цю саму славу, – розтягнувши губи в широкій посмішці, запевнив мене чоловік.

Котомас Нересович при цьому якось злякано здригнувся та страшними очима поглянув на мене.

- Що це ви з ним зробили? Вперше за, майже, п’ятнадцять років бачу посмішку на цій кам’яній брилі.

- Я тут ні до чого, – важко зітхнула, змучено поглянувши на тваринку. - Якщо знаєте як, то скиньте його до заводських налаштувань. Крижаною брилою він подобався мені більше.

- То я все-таки не байдужий вашому серцю, – посмішка стала іще ширшою.

Кинула просто вбивчий погляд на її власника, після чого впевнено заявила ректору:

- Я ні за що на світі не переїду жити до Його Високості. На цьому питання закрите. Скажіть мені краще, де ви діли Айтвена та Мейрам? Від самого ранку не можу їх знайти.

- Вони отримали секретне завдання, над яким уже працюють. І сьогоднішній випадок із проникненням у вашу кімнату, до слова, значно полегшив їм його виконання, – пояснив замість кота принц.

- Мене збираєтесь просвітити? – із глибоким сумнівом уточнила в нього.

- Ні, – отримала цілком очікувану відповідь.

- В такому разі, не відбиратиму більше ваш час, – піднялась і, коротко попрощавшись, посунула в сторону дверей.

- Заждіть, – лорд Сеттер наздогнав мене при виході з приймальної ректорату.

Я зупинилась, кинула швидкий погляд на допитливу секретарку, що вже нагострила свої вуха-радари, дратівливо скривилась і напускним ввічливим тоном поцікавилася:

- Щось іще?

- Я не готовий прийняти вашу відмову, – беземоційно поділився своїми проблемами чоловік, - і це не лише через мої до вас почуття. В академії справді небезпечно. Не хочу, аби ви знову потрапили у неприємності. Наступного разу мене може не бути поруч.

- Ви не безсмертний, щоб заради мене весь час ризикувати своїм життям, – я сумно всміхнулась. По очах бачила, що турбота лорда Сеттера була щирою, і це мене, зізнатися, підкупляло. На серці ставало ледве відчутно, але таки тепліше.

- Не перечитиму, однак ваше існування для мене значно цінніше, ніж власне…

- Припиніть. Ми з вами не наодинці, – кинула красномовний погляд на секретарське місце.

Чоловік натяк зрозумів, але мене не відпустив і теми не змінив.