Артикул 3.

Якщо в минулому ми з другим принцом Асенсари були знайомими, до того ж настільки близькими, як показують сни, це б пояснило зміни в його ставленні до мене. Ота відверта розмова в допитній неначе виконала роль спускового гачка. Якась річ у мені привернула увагу імператорського бастарда. Невже побачив щось знайоме? Невже справді знає, хто я? Одначе, всі ці думки - лише пусті домисли, в котрі важко віриться. Не могло ж мені настільки пощастити! Чи не пощастити? Це вже як дивитися на ситуацію. Та краще не робитиму поспішних висновків. Поверну пам’ять, от тоді й дізнаюся. А поки… А поки заб’ю голову чимось іншим. Наприклад, знайду друзів і розпитаю за те, як закінчилось учорашнє розслідування. Адже ж я таки не почула імені того, хто є власником загубленої сережки. Все зіпсували ці кляті вестеронці. Ось це вже дійсно справжнє невезіння.

Втім, розшукувати своїх учорашніх спільників зараз, у розпал робочого процесу не стала. Вирішила перевдягнутися й попрямувати на пари, аби не збирати хвостів. Потім буде важко відробляти, а витягнути на стипендію у другому семестрі таки дуже хочеться. Не буду ж я вічно циганити гроші у пані Ернсон.

У розкладі в мене сьогодні стояло всього дві пари – перша та третя, обідня перерва починалась об одинадцятій тридцять. От тоді я й вирішила детально розпитати про все Айтвена та Мейрам, адже лорд Сеттер про них і словом не обмовився. Знаючи його, була впевнена, що ні капельки правди сховати друзям не вдалося. Майже, на сто відсотків переконана, що Арсен вніс свої корективи у наш план. От тільки їх характер важко передбачити, залишається тільки гадати.

За наш столик я сіла перша. Далі з’явилися Арес і Колін, а от солоденька парочка так і не прийшла, навіть під кінець обіду.

- Ти якась бліда сьогодні? – похмуро зазначив Колін.

- Сприйму за комплімент, – всміхнулась йому натягнуто, намагаючись приховати свою глибоку розчарованість. Цікавість не втамована, застуда досі не вилікувана, а попереду ще одна лекція. Півтори години нестерпних мук.

- Ні, я серйозно. Сходи до цілителів, – холодна рука бойовика опустилась мені на чоло. Декілька секунд він дослуховувався до власних відчуттів, після чого невдоволено похитав головою.

- Обов’язково зроблю це, як тільки видасться вільна хвилинка, – запевнила чесно.

- Що тебе так сильно тривожить? – підозріливо зіщуливши очі, поцікавився Арес, після чого пояснив на мій щирий здивований погляд: - Ти вже двадцять хвилин ворожиш поглядом вхід і нервово трясеш ногою.

На мить відволікшись від думок про Айтвена та Мейрам, і справді зловила себе на тому, що поводжусь якось нервово. І ця нервовість не є безпричинною, про що хлопцям, утім, краще не знати. Зараз не час розкривати друзям усі таємниці. Нехай це зробить принц, коли вважатиме за потрібне. Я тягнути на собі вантаж їх образи не збираюсь. А в тому, що бойовики образяться через обман, – не сумніваюсь.

- Це мене досі не відпустили враження від зустрічі з лордом Сеттер. Після його останнього вибрику з допитною, боюся з ним зайвий раз перетинатися, – з важким серцем збрехала я.

- То він тебе, як злочинця, допитував? – спалахнув обуренням Колін.

- Спокійно, нічого поганого зі мною не зробили, – спробувала заспокоїти друга.

- Чому ж тоді ти його так боїшся? – вміє Арес ставити влучні, проте непотрібні, питання.

З відповіддю я знайшлася не одразу. Довго мовчала, гадаючи, як позбавити себе потреби зайвий раз вигадувати якусь бридку неправду, після чого видала коротке:

- На мені клятва.

Так я обрубала всі подальші запитання. Адже вже це свідчило про те, що я не можу поділитися жодною інформацією.

Хлопці в унісон важко зітхнули та більше ні про що не розпитували, від чого мені стало значно легше.
Після завершення обідньої перерви, я попрямувала прямо на лекцію пані Ексель. Ага, тієї самої, що водила нас учора до Будинку Цілителів. Почувалася, якщо чесно, грабіжником, що повертається на місце злочину, в момент присутності там господаря. Страшно, ніяково, соромно... Та вічно уникати професорку – теж не варіант. Рано чи пізно, вона мене зловить десь у коридорі та випише прочуханки. Тому краще не збільшувати собі рахунок погрішностей.

Утім, на мій превеликий подив, жодного акценту на вчорашній витівці жінка не зробила. Чи буде наївністю припускати, що мого зникнення вона взагалі не помітила? Мабуть, що вся її увага була прикута до зниклих королівських осіб. Таки я на фоні Нахасе й Айтвена однозначно гублюсь. Або ж хтось ласкаво замовив за мене словечко. Чи міг зробити це мій "потенційний наречений"? Цілком імовірно.

З полегшенням видихнула, сіла на своє місце й дістала потрібні письмові приналежності. Професорка наступні півтори години натхненно розказувала про будову людського тіла, та до мого мозку доходили лиш крихти інформації, бо голова була забита далеко не тими питаннями. Окрім цього, знову почала діймати мігрень, що не сильно сприяло навчальному та будь-якому мислиннєвому процесам.

Кінця пари я чекала, як божої благодаті. Висидіти ці дев’яносто хвилин було тим іще випробовуванням, утім, я його гідно пройшла. Покидала авдиторію з превеликою радістю та полегшенням. І першим ділом направилась – ні, не до цілителів, – до Мейрам. Сподівалась хоча б там її зустріти та про все розпитати.

На вулиці знову стояв похмурий холод. Дощу, як учора, не було, одначе він уже починав потроху накрапати. Важкі сірі хмари зависли над усією територією академії, немовби прямо натякаючи на те, що сьогодні знову пустять свої рясні сльози. Радості мені це аж ніяк не додавало, проте робилось легше від того, що цього разу обійдеться без неприємних купань. Принаймні в планах у мене цього не було.

«Як і вчора», – підказав стурбовано внутрішній голос.

В гуртожитку чомусь було надто шумно та людно. Найбільша активність, на диво, спостерігалась у межах моєї кімнати, де зібрався чимось чи то зацікавлений, чи то обурений студентський люд.