Артикул 2.

- Не смішний жарт, – хихикнула нервово.

- А хто сказав, що я жартую? – здивовано звів брови лорд Арсен.

Я не знайшлася з відповіддю. Розгублено кліпала, бігаючи поглядом по всьому, окрім нього самого. Страшно ніяково. Страшно дивно. Страшно неправильно. І просто… страшно.

- Чому ви це робите? – запитала тремтячим голосом.

- Що роблю? – хитро всміхнувся чоловік.

- Граєтеся зі мною, – пояснила. - Ні за що не повірю, що у вашому холодному серці раптом загорілися почуття до мене.

- Чому? – лорд і не думав ображатися на «холодне серце».

- Бо ми з вами занадто різні. Між нами прірва часу, статусу, принципів, виховання…

- Все це не має значення, – похитав той головою, - я вже зробив свій вибір.

- От тільки забули узгодити його зі мною, – я різко відсунулась і вскочила на ноги, - Не розумію, в яку гру ви граєте, але краще тримайтесь від мене якнайдалі. Дякую за вечерю, було справді смачно.

Розвернувшись на сто вісімдесят градусів, я попрямувала до виходу з кухні, а далі й до парадного входу. Знаходитись із цією людиною в одному приміщення довше декількох хвилин не хотілося. Дивна поведінка лорда Сеттера тепер лякала мене як ніколи раніше. Що він задумав? Чого від мене хоче?

- Ми ще не закінчили, – мене взялися переслідувати.

- А мені здається, що так, – кинула через плече та смикнула на себе двері, вирвавшись на вулицю, де саме бушувала природа.

Зайнята суперечкою з лордом Сеттером, геть не звернула уваги на те, що за вікном царювала страшенна непогода. Вітер закручував пил і гнув до землі слабкі дерева, дощ періщив так, що розгледіти бодай щось крізь важку сіру завісу було просто неможливо. І я на емоціях вилетіла просто в обійми цього маленького холодного хаосу.

- Що ти коїш? – зашипів змією чоловік і, різко схопивши мене за мокрі плечі, втягнув назад до будинку.

Чи варто говорити, що на мені й сухого місця не зосталось? Плаття неприємно обліпило все тіло, тканина стала важкою й ускладнювала рух, враз зробилося нестерпно холодно.

- Поводиш себе, як маленька дитина, – невдоволено сварив мене лорд, закутуючи у свій плащ, що ще мить тому висім на вішалці у прихожій.

Я намагалася виплутатися з його рук, та чоловіча хватка була сильною. Мене миттю відвели до спальні, де відправили прийняти гарячий душ, опісля ще й сухий одяг надали. Цього разу жіночий: домашню легку та зручну сукню просто ідеального розміру.

Передягнувшись, зачинила двері зсередини й залізла під ковдру. Мені дали ясно зрозуміти, що сьогодні до академії вже не відправлять, отже, вбиватимемо час сном. Не хочу поки бачити цього підступного кам'яносердного лорда.

Утім, як би сильно я не старалась, а поринути у світ сновидінь так і не вийшло. Ні через десять хвилин, ні через годину, ні пізніше. Голову ніяк не покидали думки про минулу вечерю і слова принца. Це ж чергова його афера, чи не так? Важко повірити, що я змогла зацікавити самого Арсена Сеттера. В мені ж немає нічого особливого. Окрім рідкісного дару, звісно, та сумнівної вдачі потрапляти в неприємності. Ми навіть добре не знайомі. Я майже нічого не знаю про його життя, а він – про моє. Та що там, мені самій про себе лиш крихти якісь відомі! Тож ні, ні та ще раз ні! Він же не міг у мене так просто закохатися. Ось так раптово. Не та він людина, щоб ні з того ні з сього спалахувати до когось палкими почуттями. Сумніваюся, що йому взагалі бодай щось відомо про справжнє кохання.

Хай там що, а будувати свій шлюб на вигоді й обмані я не планую. Мій вибір буде свідомим і щирим, а обранець – коханим і єдиним на все життя. І не кажіть, що це лише дитячі мрії!

Годинник показував північ, коли мені раптом зробилося зле. Горло почало страшенно боліти, з’явилася мігрень, а тіло нестерпно морозило. Невже за ті декілька секунд, що я пробула під дощем, встигла таки захворіти? Та це ж смішно! Втім, можливо, це тимчасово та ранком усе пройде. Таки ніч – найкращий лікар.

Згорнувшись калачиком на краєчку ліжка та зарившись носом у теплу ковдру, вкотре спробувала розслабитись і приспати свою свідомість. На цей раз спроба виявилася вдалою: майже одразу реальність поглинула темрява.

Та все пережите упродовж дня нагадало за нещодавнє минуле та привело страшні картинки у мій сон. Вкотре снилося падіння зі скелі та момент, коли я ловлю грудьми стрілу. А потім і те, як лорд Сеттер стрибає слідом за мною та його усміхнене:

- Піймав!

Картинка змінюється, і от я, бувши ще малечею, стрибаю з водоспаду із примарними крилами, впевнена, що мене впіймають такі рідні та надійні руки найкращого друга. Мить – і я таки справді опиняюся в його обіймах.

- Піймав! – шепочуть гарячі губи, поки груди часто здіймаються від важкого дихання.

Я знову втікала, а він знову ловив. Наша улюблена гра. Та я вже знаю, що цього разу вона закінчиться сумною звісткою:

- Я прийшов попрощатися, – чую сумне й відчуваю, як з очей котяться сльози. Не в тієї малечі – ні, у мене – дорослої дівчини.

- Селесто, це лише сон, – чую я приглушене, мовби з-під товщі води.

- Візьми мене з собою, – жалібно просить дитина, міцно обіймаючи хлопця.

- Не можу. Навіть якби й хотів, – гірко говорить він, ніжно цілуючи дівочу щічку.

- Я тебе не пущу! – серйозно заявляємо ми з моєю копією.

Та черговий спалах показує мені юну чоловічу спину, що стрімко віддаляється, зникаючи за масивними воротами маєтку. Він пішов і навіть не обернувся.

- Арсе! – у сльозах закричало йому вслід малесеньке дівчисько. Спроби вирватися з рук батьків не принесли жодного успіху. Ось так назавжди розлучились двоє найкращих друзів...

Різко отямившись, раптом збагнула, що придавлена зверху чимось важким. Розплющила очі й зустрілася зі стривоженим поглядом лорда Сеттера, який лежав зверху на мені, взятий крізь сон у полон обіймів.

- Чомусь у мене страшенне відчуття дежавю, – всміхнувся, після чого стурбовано запитав: - З тобою все добре?