Артикул 4.

- Не верзи дурниць, яка з мене Лейла? – розсміявшись, спробувала відмахнутися принцеса. А очі стурбовано забігали.

- Справжня, – цілком серйозно відказала я.

Дівчина ще декілька секунд напружено посміхалася, після чого безсило впала на землю.

- Ти комусь про це говорила? – запитала вона, мовби неживим, голосом. Погляду на мене не підняла.

- Ні, це не моє діло…

- То чому ж ти в нього лізеш? – от тепер мене дірявили злим поглядом. - Чому тебе так турбує доля Лейли?

- Я прихильниця справедливості. Мене дратувало, що діло її… твоєї смерті так просто закрили, – знизала плечима.

- І що тепер? Розкажеш усім, що п’ята принцеса Сейнашу два роки видавала себе за простачку Лейлу? – в голосі дівчини з’являлися нотки істерики.

- Ні, – махнула головою та важко зітхнула, - ти сама це зробиш, коли вважатимеш за потрібне. Адже ж у тебе досі є почуття до Айтвена. Не заперечуй, мої очі мені ніколи не брешуть.

- І ти так просто все це залишиш? – недовірливо поглянула на мене Нахасе. - Відмовишся від ідеї розслідування?

- Ні. Ми разом доведемо його до кінця. Чи ти цього не хочеш? – для мене важливо було знати, чого, першочергово, хоче сама винуватиця трагічного випадку. Тепер я не можу діяти сама, адже своїми діями цілком здатна нашкодити приятельці, чого не бажаю робити. Якщо принцеса захоче, аби я відступила, покинула цю справу, я це зроблю без жодних вагань.

- Не знаю, – дівчина піднялася на ноги, підійшла до мене, сіла на диван і через деякий час продовжила: - Річ у тому, що я не знаю, хто мене намагався вбити. Відомо лише, що це була жінка: я зірвала з неї сережку під час боротьби.

Сейнашка знову звелася на ноги, на мить зникла за дверима спальні, після чого повернулася з невеличкою шкатулкою в руках. Із неї вона дістала сиротливу золоту сережку з величезним смарагдом в ювелірній оправі.

- Як ти змогла вижити? – поцікавилась я, між іншим, уважно розглядаючи речовий доказ.

- У змій хороша регенерація. Коли мене викинули, як використану річ, я перейшла у свою другу іпостась і відповзла на достатню відстань, аби послати сигнал тривоги батьку. Через деякий час з'явилися його слуги й забрали мене до Мерштану - там знаходиться мамине родове помістя. З усім іншим розбирався вже він сам, – розвела руками Мейрам.

- А з тілом що зробили? Адже ж ДНК не підробиш, як і зовнішність? – запитань у мене назбиралося доволі.

- Мої документи були несправжніми, а генетичний матеріал у базі Асенсари не зареєстрований. Швидше за все, пошук не дав жодних результатів. А зовнішність… У батька є свої секрети. Тут навіть я не знайду відповіді, – дівчина сумно посміхнулася й відкинулась на спинку дивана. Ми обоє перебували у змішаних відчуттях і не знали, як бути далі. Від розкриття цієї таємниці мені на серці стало легше, разом із тим справа ще не була завершеною.

- Ти знаєш, чому тебе намагалися вбити? Що такого страшного ти побачила в замку, що відсторонилась від Айтвена? – запитала я трохи згодом.

Відповідь отримала не відразу. Принцеса Сейнашу, мовби вагалася, розповідати мені чи ні. Та врешті-решт вирішила бути чесною до кінця.

- Коли ми з Айтвеном відвідували його батьків, якось так сталося, що ми випадково ненадовго розлучились. Він кудись відійшов, а я, захоплена цікавістю, звернула не в те місце. Пам’ятаю, опинилась у якомусь темному коридорі з височенними різьбленими дверима із чорного дерева. Одні з них виявились відчиненими, з тієї кімнати долинали чиїсь тихі голоси. Якщо бути точною, я чітко чула один жіночий. Він говорив воістину зрадницькі речі. Незнайомка пошепки запевняла когось, що тихенько підводить імператора до його передчасної смерті. Це неабияк злякало мене. Я зробила необережний крок назад і випадково штовхнула вазу. Та з гучним тріскотом розбилась. Звісна річ, шум привернув увагу змовників, тому мені довелося тікати. Дивовижним чином я відшукала свого коханого, але з’явилась досить невчасно: якраз у той момент, коли він щиро обіцяв своїм батькам, що одружиться з Азрою Кентінгем.

- Тому ти порвала з ним і тому втікала до вольєрів, – склала два плюс два.

- Так, – кивнула безрадісно Мейрам, - я щодень писала прощальні листи, проте так і не наважилась відправити Айтвену бодай один із них. У цьому щоденнику вся моя правда, розумієш. Тут палке зізнання у вічній вірності та гарячому коханні людині, котра підступно мене зрадила. І поруч з цим свідчення про те, свідком чого я стала того дня у замку.

- Ти ж розумієш, що жінка, чий голос ти чула, і є тією зрадницею, котра підлаштувала вибух в архіві та підіслала спадкоємного принца в академію у день нападу вестеронців? Ми повинні розказати про це лорду Сеттеру…

- Стривай! – перебила мене стурбована Нахасе. - Мене ж через це депортують. У Шаннари виникнуть проблеми, якщо хтось із панівної верхівки Асенсари дізнається про мій обман. Ти ж розумієш, що мої дії цілком схожі на шпигунство?

- Не переймайся. Ні імператор, ні лорд Сеттер не дадуть цьому великого розголосу, та й наслідки, впевнена, будуть не такими страшними, як тобі здається. Жодній зі сторін не потрібні проблеми ні на політичній, ні на військовій арені. Натомість від нас, можливо, залежить життя імператора, – від останньої думки по спині пробігли неприємні мурахи. Бачать боги, я не шукала можливості втрутитись у щось небезпечне, але й відступати вже пізно.

- Моїм словам навряд чи повірять, дізнавшись, що два роки поспіль я водила за носа цілу академію, – майже, плачучи промовила принцеса.

Я ненадовго задумалась. Як би це правильно нам учинити? Бездіяльність – це все одно що мовчазна зрада. Мій вибір точно буде іншим.

- Здається, я знаю, що нам робити, – промовила невпевнено, після чого суворо додала: - але доведеться розповісти все Айтвену.

- Що? Ні! Я не готова! Не хочу, – почала заперечувати дівчина, схвильовано бігаючи очима по кімнаті.

- Або йому, або відразу Сеттеру, – суворо поставила ультиматум.