Артикул 5

Попри всі мої побоювання, всередині таємничої коробочки знайшлася звичайна маска. Біла, зі щільного оксамиту, без зав’язок, проте на магічній основі. Вона зручно лягала на обличчя та майже не відчувалась. Здавалася другою шкірою. Під нею, на диво, знайшлася ще й маленька записка:
«Ваші шрами з вами не надовго. Незабаром ви самі ж від них позбудетесь…» — писав невідомий автор.

На хвильку задумалася, хто б це міг бути. Точно не трійко моїх захисників, і не хлопці зі Сторожової Застави. Сто відсотків не столичні вартові. Та й узагалі, про мій дар мало хто знає: Котомас Нересович, Айтвен, Арес, Колін, Мейрам і…

Невже лорд Сеттер десь в Удеї?

Ускочивши з місця, хутко вибігла на вулицю, де спробувала поглядом відшукати посильного. Та хлопчиська в полі зору більше не було. Шкода, що не розпитала детальніше про відправника.

Важко зітхнувши, присіла на лаві біля гостинного дому, в якому ми зупинились. І чому це мене так турбує цей кам’яносердний лорд? Живий – і те добре. А те що кинувся зі скелі слідом за мною – його вибір. Я не просила мене рятувати, і не благала стрибати слідом. От тільки провину за це чомусь відчуваю. Від однієї думки про те, що через мене з цим чоловіком могло статися щось непоправне, хочеться вити.

- Тобі пасує! – біля мене впало одразу три чоловічих тіла.

- Дякую! – всміхнулася Коліну.

- Добре тут: тихо, спокійно, безтурботно якось… – блаженно зіщуливши очі, промовив через деякий час Арес.

- Де були? – запитала у нього.

- Домовлялися за ранковий рейс додому, – знизав той плечима.

- Усі троє? – перепитала недовірливо. Бойовики здавалися мені якимись дивними. Попри видиму безтурботність, у їхніх позах, поглядах і навіть тонах голосу відчувалася гарно схована напруга.

На мої слова друг лише неоднозначно знизав плечима.

- Ходімо, потрібно попередити господарів про прихід гостей. Нехай готують вечерю та випивку, – з перебільшеною веселістю закликав Айтвен.

Недовірливого погляду від хлопців не ховала, аби знали, що мене так просто не надурити. Втім вони дружно вдали, що нічого не розуміють, і позицій своїх не здали.

- Ви йдіть, а я ще трохи посиджу, – відмахнулась ображено, піддавшись сумнівній надії хоча би на зустріч із лордом Сеттером.

Врешті-решт, якщо маску передав таки справді він, отже, чоловік у місті та звідкись спостерігає за нами. От тільки навіщо йому вся ця таємничість? Чому просто не вийде на контакт? Що коїться в голові у цього кам’яносердного лорда?

Ще деякий час отак марно посидівши та зловивши перший прохолодний вітер, повернулася до кімнати. Вперше за довгий час у мене з’явилося трохи часу, аби просто побути наодинці з собою, насолодитися спокоєм, безтурботністю. Цей день, зокрема, цей вечір – стануть тією розрядкою, котрої так щиро потребує моя душа. Всі турботи, переживання, страхи та небезпеки я залишу на завтра, сьогодні ж нічого, крім мене та моїх рідних, мене не повинно займати.

Міркуючи собі так, не зчулася, як свідомість поринула у світи сновидінь. Чи то втома так мене скорила, чи то журба або ж безсонна ніч… А, може, усе в купі. Та заледве голова торкнулась перини, перед моїми очима постала зовсім інша картина. Страшна й незрозуміла, вона скидалась на жахливий сон. Утім, це знову був мій нещасливий спогад.

Уже доросла я сиділа в кутку якоїсь темниці. З усіх боків мене оточували ґрати, не було тут ні вікон, ні дверей, ні людей. Хоча… навпроти, здається, сиділа якась незнайома фігура. Жіноча. Окрім довгого золотистого волосся, що, попри сирість і бруд, не втратило свого природного блиску, більше нічого розгледіти в ній не могла. Заважала темрява.

- Ти повинна вижити, – прошепотіла раптом незнайомка. - За будь-яку ціну ти маєш врятуватися.

- Вони вб’ють мене, як тільки віднімуть магію. Я одна нічого не можу вдіяти, – приречено зітхнула моя копія.

- Можеш. Я знаю тих, хто тобі допоможе, – жінка піднялася з місця та наблизилася до ґрат, крізь які протягнула мені медальйон. Той самий, що дали колись сестри-норни.

- Що це? – здивувалася дівчина, обережно прийнявши дар.

- Вони прийдуть до тебе, будь певна. Три сестри, що плетуть полотно часу... Тобі запропонують угоду – не смій від неї відмовлятися, – суворо наказала незнайомка.

- Чому? Про кого ви?

- Слухай і не перебивай! Ти – майбутнє нашої імперії. Якщо помреш, мій син не зійде на престол і не знатиме щастя, а світ… Світ перетвориться в царство Хаосу. Тому, коли норни запропонують тобі відродження, погоджуйся, яку б ціну вони не назвали.

- Я не розумію…

- Зрозумієш! – перебила ту іншу мене жінка. - Збережи цей артефакт. Заховай так надійно, як тільки зможеш. Немало лиха він приніс у моє життя. Сподіваюсь, хоч тобі допоможе. Використай його, як плату за бажання. Можеш попрохати сестер про будь-що, тільки знайди іще два дарунки…

Почулося клацання замка, а згодом чиїсь поспішні кроки. Незнайомка здригнулась і відійшла від дверей, прийнявши попередню позу. Наспіх заховавши артефакт у взуття – хвалити Єрея, взута «я» була у високі чобітки, – моя копія теж тихенько забилась у вже знайомий куток.

- Дістаньте її звідти! – віддав наказ слугам чоловік, котрого в першому своєму ведінні я назвала батьком.

Двоє худорлявих молодиків зайшли до моєї в’язниці й узяли мене попід руки.

- Пробачте, панно, – прошепотіли вони винувато, після чого потягли в невідомому напрямку.

На тому сон обірвався. Прокинулась я у змішаних тривожних почуттях. Серце билось якось схвильовано, легеням не вистачало повітря. Відчинивши внутрішні двері, вийшла на балкон аби трохи остудити думки та вгамувати реакцію тіла на чергові неприємні спогади. З усього виходило, життя моє колись було важке та небезпечне. Навіть тоді хтось жадав моєї смерті.

Чому? Чим я перед кимось завинила? Невже все через мій дар?

На мить прикрила очі, роблячи глибокі вдихи-видихи.

- Можливо, вартувало з самого початку розказати всю правду? – мовила сама до себе, відчуваючи, як на душу лягає важкезна втома всього пережитого, всього нового та нез'ясованого.