Артикул 3.

Суботній ранок видався бентежним. Усю ніч мене діймали жахи, та заледве сонце зійшло на небо, сон як рукою зняло. Почалися неспішні збори. Вже о восьмій ранку ми з хлопцями стояли в портальній залі, пред’являли вартовому письмовий дозвіл на відвідування прикордонного містечка Удеї.

- Хвилюєшся? – поцікавився Айтвен, смачно позіхаючи.

- Куди ж без цього? Не кожен день їжджу на побачення з батьками друга, у смерті котрого винна, – кивнула безрадісно, глянувши на стаціонарний портал, як на шибеницю.

- Покинь ці безглузді думки. Ти ж не знала, що все так станеться, – намагався підтримати мене друг.

- Все готово! Ходімо! – покликали нас хлопці.

Велике металеве півколо у центрі зали помітно затремтіло, після чого простір всередині нього налився синім сяйвом. Нічого грандіозного, нічого надприродного, проста магічна механіка.

Глибоко вдихнувши, зробила крок назустріч невідворотному. Світ навколо мене перетворився в одну розмиту пляму, декілька довгих секунд я відчувала себе пилинкою всесвіту. Скромний сніданок з готовністю здійснити позаплановий аварійний вихід підступив до горла, та відчуття невагомості швидко зникло, і я знову відчула під ногами тверду поверхню.

- Ти як? – стурбовано поцікавився Колін.

- Геть якась бліда зробилася, – скривився Арес.

- Відчуття, що мене пожував і виплюнув гоблін, – одказала чесно.

- Годі теревені правити, ходімо! – поквапив усіх Айтвен, що встиг уже якимось дивовижним чином домовитися за карету.

До слова, опинились ми у тій частині міста, що всі ті понад два роки була недоступна для мене, через відсутність документів. Тутешня Удея майже нічим не відрізнялась від тієї, що я знала, хіба народу було значно більше. А так, усе ті ж самі старовинні будиночки та вузькі вулички.

- До трав’яної крамниці пані Ернсон! – вказала потрібну адресу з превеликою радістю передчуваючи зустріч із названою матір'ю. До слова, я вирішила не сповіщати жінку про свій приїзд, хотілося зробити їй приємний сюрприз. Таки два місяці не бачились.

Однак уже на під’їзді до потрібної будівлі серце зайшлося в тривожному ритмі. Вікна та двері крамниці виявилися забиті дерев’яними дошками, поверх котрих невідомі нанесли слова ворожого характеру.

«Вбивця», «Відьма», «Умри!», «Проклята» – все це ножем різало душу.

- За що вони так зі мною? Ні! Чим завинила перед ними пані Ернсон? – я ледве стримувала сльози, біль несправедливості розривав мене зсередини.

Я роками допомагала цим людям. Знаю чи не кожну душу. Ніколи не давала підстав у собі сумніватися, а тут…

- Селесто? Ти що тут робиш? – долинув ззаду голос Марко.

- Як це все розуміти? – замість привітання запитала я шоковано.

Хлопець злодійкувато роззирнувся, після чого важко зітхнув і попросив їхати з ним до відділку. Всі ті десять хвилин, що ми тряслись у кареті, здалися мені цілою вічністю. Я, звісно, знала, що з широкими обіймами мене не приймуть, однак на таке «ласкаво просимо» й поготів не чекала.

- Подруго, ти вибрала не найкращий час для візиту, – такими словами нашу похмуру п’ятірку стрів Берт.

- І тобі привіт! – кивнула я похмуро.

- Берте, не верзи дурниць! – штовхнув друга у бік Марко, потім з посмішкою промовив до мене: - Ми завжди тобі раді, Сел.

- Пан Теліас тут? – поцікавилась я у хлопців.

- А де ж йому іще бути? Сидить у кабінеті, підбадьорює твою матінку, – пограв кумедно бровами Берт.

- Для когось останні події – трагедія, а для когось – можливість завоювати серце неприступної дами, – розвів руками Марко.

Вперше з моменту нашої зустрічі я мимоволі посміхнулась. Почуття пана Теліаса не стали для нас сюрпризом. Його небайдужість до вродливої травниці була ясною, як білий день, ледь не з першого дня. От тільки сміливості чоловікові в любовних ділах, на жаль, завжди не вистачало.

- А хто всі ці парубки? Невже твої…

- Друзі, – перебив Берта принц.

- Знайомтесь: Айтвен, Арес і Колін, – почергово вказала рукою на бойовиків, після чого перейшла до старих приятелів: - А це Марко та Берт – вартові Удейської Сторожової Застави.

- Одні з найкращих, – гордо завважив останній, на що я лишень звела очі до неба.

Час іде, а люди не змінюються. Особливо ці двоє веселунів.

- Ходімо вже! – вкотре поквапив нас принц. - Чи ми так і будемо стояти на порозі?

Айтвен, схоже, був чимось незадоволений. Насуплений погляд, напружена поза, стиснуті губи...

- Що сталося? – запитала в нього тихо, поки ми йшли до кабінету пана Теліаса.

- Нічого, – натягнуто посміхнувся хлопець і відвів погляд.

Мені така поведінка друга здалася надзвичайно дивною, втім допитуватися не стала, бо ми саме потрапили в поле зору заплаканої пані Ернсон. Жінка спершу застигла на місці, мабуть, не повірила власним очам, опісля кинулася мене обіймати.

- Дитино, як я переживала за тебе! З тобою все гаразд? Не поранена? Ця істота тебе не скривдила? – мене почали наспіх оглядати з голови до ніг.

Кинула розгублений погляд на хлопців, мовчазно запитуючи: «Вона знає?». Арес легенько похитав головою, змусивши мене з полегшенням видихнути. Матінка й без того глибоко вражена та налякана, а що було б, якби їй розповіли про моє падіння зі скелі в компанії другого принца імперії? Навіть уявити страшно.

- Що сталося з вашою крамницею? – запитала я, аби відвернути увагу жінки від неприємної теми.

- Зграя Макстілів бунтує. Єдиний спадкоємець альфи помер. Вони вважають, це сталося через тебе, – важко зітхнув пан Теліас, після чого по-батьківськи мене обійняв, тихо прошепотівши: - Ми сумували за тобою.

- Частково, так і є, – до очей підступили сльози.

- Що ти таке кажеш, дитино?! – ахнула пані Ернсон, опісля суворо наказавши: - Ану жени від себе ці погані думки! Ти й мурахи скривдити не здатна.

- Хай там що, а зграя стосовно Селести налаштована вороже, – безрадісно зазначив начальник застави, - тому вам краще повернутися до Клетару.