Розділ 1. Артикул 1.

Пройшов рівно тиждень від тоді, як нас із ректором непритомних знайшли біля північно-західного кордону Асенсари. Не знаю, яким чином ми там опинилися, втім таке везіння я сприйняла як подарунок долі, а тому вирішила на деякий час забути про всілякі розслідування. До того ж недавні потрясіння шрамами лягли на розбите серце і часто давали про себе знати нічними жахами. Я знову і знову ловила грудьми заточене вістря стріли, відчувала безмежно довгий, сповнений мук політ, опісля – міцні обійми лорда Сеттера і, врешті-решт, момент, коли наші тіла жадібно поглинули бурхливі хвилі. Момент зіткнення із водою був надто болючим, попри те, що принц основну силу удару взяв на себе.

А потім прийшла темрява.

Вона була повсюди: спершу боляче розривала груди, а потім дбайливо огортала все тіло; здавалося, хотіла вбити, та натомість захищала, зцілювала.

Я й досі не розумію, що тоді сталося. Знаю лише, що почала захлинатися, не в змозі витримати напір води, але ректор… Арсен Сеттер поцілував мене! І хоч це не був повноцінний поцілунок – лише вдала спроба поділитися зі мною киснем, одначе я чудово пам’ятаю свої відчуття в той момент. Сором, полегшення, спокій, вдячність і, найдивніше, щастя. Мене поглинуло чітке розуміння того, що я у повній безпеці. Далі все, як у тумані. Важко сказати, як розвивалися події. Проте зараз я, чомусь, абсолютно ціла, а от голова Таємної Канцелярії вже сьомий день не приходить до тями. Друзі кажуть, що принц, як і я, був на межі вигорання, одначе я з пустим резервом вже котрий день на ногах, а ректор досі навіть очей розплющити не зміг. І в цьому я відчуваю певну провину.

- Селесто, ректор повернувся до академії! – у кімнату влетіла захекана, проте радісна Нерея.

Зірвавшись із ліжка я стрімголов кинулася бігти до центрального корпусу – саме там утворився шалений натовп студентів, котрий важко було не помітити з вікна другого поверху.

- Зачекай! Дослухай до кінця… – долинуло мені у спину, втім я була вже далеко.

- Ану розступіться! – промовляла роздратовано до тих, хто загороджував мені огляд і заважав пройти вперед. Та, врешті решт, таки опинилася в першому ряду.

От тільки радість моя миттю змінилася легким розчаруванням, а серце кольнуло неприємне передчуття.

- Спокійно, спокійно, м-мої хороші! Я розум-мію, що ви розгублені та здивовані. Проте сьогодні ввечері я виступлю з офіційною заявою і відповім-м на всі ваші питання, – запевняв схвильовану публіку як завжди усміхнений кіт.

Відчувши пощипування в носі, розвернулась і попрямувала у бік виходу. Мої легені потребували чистого повітря, та й жар, що прилив до лиця, необхідно було остудити. Прохолодний осінній вітер чудово з цим упорався.

- Бачу, ви не сильно м-мені раді, – зауважили насмішкувато звідкись іззаду.

- Це не так. Чудово, що ви одужали та повернулись, однак…

- Ви переймаєтеся долею Арсена, – не запитання – ствердження.

У відповідь лише важко зітхнула.

- Якщо ви у тому, що сталося, звинувачуєте себе, то даремно…

- Він не мусив стрибати слідом за мною. У нас не було шансу. Лорд Сеттер ледь скоїв самогубство, – не стримала невиправданої злості.

Чомусь учинок чоловіка викликав у мені лише це противне відчуття. Здавалось би, я повинна бути вдячна за порятунок свого життя, одначе мене до нестями лякає думка про те, що ректор міг не вижити. Ось так безрозсудно загинути... А все заради чого?

Заради мене? Дурість! Страшна, велика дурість!

- І все-таки ви обоє – живі, – резонно завважив кіт.

- Але ж ректор, тобто Його Високість, досі не при тямі. Якщо він не одужає, вся провина ляже на мої плечі, – я ледве стримувала сльози.

Стільки днів мене мучить совість! Котру ніч діймають жахи! Я втомилася постійно хвилюватися за долю чужої мені людини, втім не можу нічого вдіяти із собою. Те падіння, ніби, щось змінило між нами. Мені чомусь тепер не байдужа доля цього чоловіка. Щобільше, в мене до нього назбиралося чимало запитань, котрі потребують правдивих відповідей.

- Лорд Сеттер отямився цієї ночі, – Котомас Нересович сказав це таким тоном, ніби ми погоду зараз обговорюємо, - він виявив бажання піти з посади ректора. У Таємній Канцелярії назбиралося чимало справ, котрі не вирішити без його безпосереднього втручання.

- Чому він мене не попередив? Не думайте, я не вважаю себе якоюсь особливою, одначе, гадаю, після всього, що сталося, я маю право знати, – обурилася, скочивши із лави.

- Маєте, саме тому я зараз і розповідаю вам про це. Арсен найближчим часом не планує з’являтися на публіці. Він іще геть слабкий.

- Чи можу я із ним зустрітися? – втім, без жодної надії поцікавилася у кота.

- Ні, – відповідь була цілком очікуваною.

На деякий час ми замовкли. Я відчувала, що з моїх плечей упав великий тягар, проте душу досі гризли тяжкі думи.

- І що далі? Як мені бути? – глянула у вічі ректору.

- Жити попереднім життям. Вся охорона в академії завтра буде замінена – лорд Сеттер виділив хлопців, котрих особисто тренував роками. Викладацький склад теж підчистимо: позбавимося всіх зрадників і поставимо на спеціальний облік тих, хто залишиться. Зі студентами буде важче, проте й на них у нас вже є свої плани. Отже, тобі нічим перейматися.

Слова Нересовича мене повністю не заспокоїли, втім посіяли в серці зерна спокою. Хоча шосте чуття підказувало, що десь тут є якась підстава.

- У мене буде до вас одне прохання, – вирішила озвучити те, над чим думала вже довгі три дні.

- Запитуй, – кивнув кіт.

- Відпустите мене наступних вихідних додому, в Удею? Хочу зустрітися з батьками Робіна…

- Ти в цьому впевнена?

- Ні, – відвела погляд. - Мені страшно. Не думаю, що вони пробачать, проте буде тільки гірше, якщо я просто забуду за цей випадок.

Ректор декілька довгих секунд задумливо вдивлявся мені в очі, після чого повільно кивнув.

- Я скажу хлопцям, щоби супроводжували тебе.