Глава 3

– Ви не могли не помітити, люба, що цей замок досить старий, – Хіткліф повів мене за собою далі. Тепер ми опинилися в іншому крилі і йшли вздовж величезних вікон з морозними візерунками. – Кажуть, йому кілька століть, а в такому місці зажди є свої легенди. Людям подобається вірити в надприродне, наприклад в те, що лорд Уорік насправді не той, за кого себе видає. По-перше, він тут не живе, а приїздить лише раз на рік, а по-друге, ніхто ніколи не бачив його обличчя. 

– Не може бути!

Я була заінтригована. Щось в цьому замку і в його власнику і справді було загадковим.

– Саме так. Адже він завжди залишається в масці. 

– Я про таке не чула, але зі слів тітоньки лорд молодий та вродливий і йому не більше тридцяти. 

– Ваша тітонька – справжній скарб! – насмішкувато підмітив Хіткліф. – Знає всі і про всіх, особливо про того, хто може стати її зятем. Кумедно! Але запевняю вас, лорд Уорік точно не тридцятирічний ловелас. Він набагато, набагааато старший! Як би ви поставились до такого відкриття?

Він зупинився і подивився на мене так уважно, наче від моєї відповіді залежало чиєсь життя.

– Я не думаю, що вік має значення, коли когось кохаєш. – я набралася сміливості і подивилась йому просто в очі. 

– Ви говорите так тому, що ніколи не закохувались. Якби вибір хазяїна замку випав на вас…

– Цього не може бути, – я і слухати не хотіла – Навіщо йому бідна сирота? До того ж він шукає ту, у якої є знак… 

– То вам все-таки дещо відомо? – Хіткліф розтягнув губи у посмішці і змусив мене почервоніти. – Знак, дійсно… Непогано придумано! Що ще казати матусям і тітонькам, коли сезон виявився невдалим? “Лорд Уорік запросив би Мері потанцювати, але в неї немає знаку!”

Він змусив мене розсміятися, але одразу став серйозним. Навіть трохи зблід.

– Це все дурниці, але дещо я знаю достеменно – що прокляття дійсно існує. Воно змушує Уоріка щороку відкривати двері свого замку, готувати застілля і запалювати вогні. Змушує терпіти всю цю метушню і шукати серед безлічі гарненьких облич свою обраницю. Прекрасна мрія, якій не дано здійснитися, бо якщо він знайде ту, яку справді покохає, впізнає і торкнеться її… 

 Хіткліф нахилився майже до мого вуха, а його голос зійшов нанівець. Я вся напружилась, очікуючи почути щось вражаюче, та саме тепер годинник пробив без чверті дванадцяту. Мій співрозмовник випростався і знову став сам собою. 

– Але це все байки! Викиньте дурниці з голови, бачу, що я вас налякав. – він раптово обірвав розмову. Сніг за вікном почав сипати ще сильніше і по коридору потягнуло крижаним холодом. – Нам час повертатися, а то вас дійсно шукатимуть. 

Я не знала як все це розцінити та почувалася так, наче дитина, у якої відібрали цукерку. Якщо він її торкнеться… то що? Все це дійсно нагадувало одну з казок, які ми так любили слухати в дитинстві.  

Всю дорогу назад я йшла мовчки. Хіткліф теж не промовив жодного слова, лише коли ми дісталися зали зупинився і пропустив мене вперед.

– А ви… хіба вам не час повертатись?

– Я приєднаюсь до гостей трохи пізніше. Поспішайте, а якщо тітка буде питати де ви затримались, скажіть, що заблукали. Тут, в замку це простіше простого!

Лакей вже чекав, відкривши двері і я тільки й могла, що кивнути. Після темряви холодного коридору світло мене осліпило, голова закрутилась від строкатих нарядів, музики та голосів гостей. Але тепер я вже не тремтіла від хвилювання і не очікувала початку бала, я хотіла на власні очі побачити загадкового лорда Уоріка.