Бліндаж за "Маямі"

 Глава 10  
Бліндаж за «Маямі»  
— Не подобається мені це, — сказав командир роти Семен Павлович. Після доповіді Івана. 
— Дуже не подобається. Будемо діяти. І якомога швидше. МИ – ж своїми діями можемо спровокувати масштабний обстріл. А у місті жінки, діти. Але треба щось робити.  
За годину  в небо підняли розвідувальний дрон. Оператор уважно  переглядав посадки, болота, протоки та зарості Великого Лугу.  
Шукали Валеру.  
Шукали бодай якісь його сліди. 
Та марно. Цей тип, наче крізь землю провалився.  
— Якщо він справді розвідник, то знає свою справу, — похмуро підсумував Семен Павлович. Навряд дрон його засіче.  
- Його зараз буде тяжко знайти. Зараз головна мета забрати ваш скарб. 
По нього  потрібно йти негайно. Поки його не забрав хтось інший. А там по ситуації. 
До групи що піде забирати скарб, увійшли троє військових. Старший сержант Микола.  Та два  молодих розвідника Артем та Степан. Вони самі зголосилися. Незважаючи на чималий ризик для життя. 
Разом із ними вирушили Сергій, Вадім та Олексій. Бо без них скарб ніхто – б не знайшов. 
Лише Джоніка цього разу не було. Його дружина приїхавши з праці, та заставши вдома повний безлад, зразу здогадалася, де він може бути. 
Побачивши чоловіка, вона спочатку мовчала. Потім уважно вислухала історію про скарби, обстріли, полоненого росіянина та вибух дрона. А тоді схопила  ганчірку що лежала на столі. І вона у її руках була настільки переконливою, що Джонік миттєво зрозумів: пригод йому на сьогодні  вистачить.  
- Ах ти ж довбаний скарбо – шукач! Рейнджер недороблений! Я тобі казала не вештатися де попало! Я – з тебе такий скарб зроблю… Та ще багато іншого, від чого хотілося і сміятися і плакати водночас.  
Коли група вирушала, він сумно стояв біля бліндажу.  
— Хлопці, якщо ще знайдете те кляте золото, не забудьте про мене. Мені – б дах на хаті поправити.    
— Якщо знайдемо, крім твого даха, ще й купимо у бліндаж нову  ганчірку, — відповів Вадім.  
- Стару твоя Ленка, геть стріпала. Чим тут будуть пил витирати.  
Йшли хлопці вночі.  
Без світла.  
Лише користуючись тепловізором, та прибором нічного бачення. Майже навпомацки.   
Попереду рухався Микола . За ним військові. А ж потім і цивільні шукачі пригод. Великий Луг цього разу зустрів їх холодним вітром. Темніли, мов примари, молоді верби. Підозріло шурхотів очерет. Десь далеко перегукувалися птахи. Кілька разів усі завмирали, почувши далекі вибухи. Фронт був зовсім поруч. По Нікополю знов летіли дрони та снаряди, несучі з собою смерть та безлад. А з Нікопольського берега також працювала артилерія. Та Українські дрони, летіли побажати оркам «спокійної ночі».  
Цього разу дорога пройшла без пригод. Наче сама доля вирішила не заважати. Через кілька годин вони дісталися знайомого місця.  
Сергій навіть здивувався т ому, що так швидко його знайшли.  
Ось воно. Те саме сухе підвищення. Той самий молодий верболіз. І схованка присипана очеретом.  
Вадім першим упав на коліна. Почав копати руками. Потім допоміг Олексій. Незабаром з-під землі показалася перша скриня. Потім друга. Потім церковний хрест.  
Усе, на диво,  було на місці. Ніхто не встиг дістатися до схованки.   
— Є! — видихнув Сергій. Його серце калатало так, що здавалося зараз вислизне з грудей. 
Старший сержант Микола не приховував задоволення.  
— Молодці.  
Але прибор нічного бачення не випускав з рук, постійно оглядаючи у нього доступний периметр. 
За двадцять хвилин скарб був упакований. І група рушила назад. Так само – поволі. Крадькома. Швидкими перебіжками. Від куща до куща.  
Валеру так і не знайшли. Жодного сліду. Жодного відбитка. Нічого. Наче його ніколи й не існувало. Це нервувало всіх. Особливо Олексія. Він ішов, як по голках. У кожній рослині йому ввижалася загроза. У кожному шурхоті небезпека.  
— Він десь поруч. Цей клятий москаль  — бурмотів той дорогою.  
— Звідки знаєш?  
— Відчуваю.  
— Погане в тебе відчуття.  
— Саме тому я це досі  живий.  
До світанку вони дісталися берега. А втім і у бліндаж. 
За баром «Маямі». 
Колись це місце було популярним серед відпочивальників.   
Тепер від бару залишилися лише уламки стін та понівечена вивіска. Вітер гойдав іржаві шматки покрівлі.  
Скарб похапцем занесли всередину. Поставили на дерев'яний стіл. І вперше нормально розклали.  
Срібні та золоті  монети.  
Церковне оздоблення.   
Старовинні прикраси. Бронзове, вкрите позолотою,  церковне приладдя.  
Навіть військові замовкли.  
Стільки   століть ці речі пролежали під мулом. А тепер були перед ними.  
Семен Павлович довго дивився на знахідки. Потім узяв одну монету. Обережно потер пальцем. І задумливо похитав головою.  
— Знаєте... Усі подивилися на нього. Командир ще раз оглянув скарби. І тихо сказав:  
— Та на ці гроші можливо стільки добрих справ зробити...  
У бліндажі запала тиша. Кожен подумав про своє.  
Про війну.  
Про поранених.  
Про зруйновані будинки.  
Про друзів, яких уже немає.  
І про старого Степана Петровича Кленова, який усе життя шукав цю таємницю.  
- До речі, а Валеру вашого спіймали. На Лапинці. Неподалеку звідси. Намагався прошмигнути повз берегову охорону. Сказав Семен Павлович. 
- Не вийшло. Зараз він вже у штабі, і скоро буде розказувати дуже багато цікавого. Я знаю, що йому є що розповісти. 
Всі присутні посміхнулись.  
- Тобто скоро по всьому місту будуть анти – дронові сітки? Будуть нові сховища для цивільних? Спитав Сергій пильно глядячи у вічі Семену Павловичу. 
- Будуть. Обов’язково будуть. А ще нові тепловізори. Інше обладнання. Та багато – багато дронів, які полетять мстити за знівечений Нікополь.  
- Ну то й добре. Вадим, Олексій та Сергій з облегшенням видихнули.  
Вийшли з бліндажу. Запалили по цигарці.  
- А ж ми так і не знайшли схованку під водоспадами. Сказав Сергій.  
- А не пішов – би ти зараз по неї сам! Майже хором вигукнули Вадім та Олексій.  
- Піду. Але не сам, а з вами. І мабуть вже після війни. Коли орків у Україні більше й духу не буде. Відповів Сергій. 
Але це вже буде зовсім друга історія.