Вкрадений скарб

Глава 9 
Вкрадений скарб. 
До хати Джоніка вони дісталися набагато швидше ніж від схованки скарбу до берега. Сірий світанок повільно розливався над Дніпром. Після безсонної ночі, втечі під мінометним обстрілом та переходу через Великий Луг усі ледве трималися на ногах. Джонік впевнено ішов попереду. Вадім ніс один із рюкзаків. Сергій — другий. Олексій постійно озирався. Після історії з Валерою ніхто вже не почувався у безпеці.  
— От зараз би гарячого борщу, — пробурмотів Вадім.  
— І поспати добу, — погодився Сергій.  
— І щоб ніхто не стріляв, — додав Олексій. 
До хати залишалося метрів двадцять. Вона стояла серед садка. Навколо росли абрикоси та старі яблуні. Все виглядало мирно.  
Навіть занадто мирно.  
І саме тоді пролунав вже знайомий звук.  
Різкий.  
Гидкий.  
Схожий на дзижчання величезного шершня. Олексій підняв голову першим.  
— Дрон!  
Усі інстинктивно кинулися на землю. Під дерева. Розкотилися по сторонах неначе яблука з дерева після пориву вітру.  
Вибухнув він біля самої хати.  
Спалах.  
Гуркіт. 
Ударна хвиля.  
Світ навколо перетворився на хаос.  
Сергія підкинуло в повітря. Він навіть не зрозумів як. Потім за мить, земля боляче вдарила в груди.  
Вуха заклало.  
Світло згасло.  
До тями він приходив повільно.  
Спочатку почув дзвін. Потім відчув запах диму. І лише потім відкрив очі.  
Світ був розмитим. Наче крізь воду. Трохи нудило. 
Над ним схилилося чиєсь обличчя.  
— Живий?  
Голос Вадіма звучав глухо.  
— Здається...  
Сергій сів.  
Голова розколювалася.  
Поряд на землі сидів Олексій. Його обличчя було закривавлене від подряпин. Джонік лежав біля паркану та стогнав. Хата виглядала жахливо. Дверей більше не було. Вікна навіть ті що були забиті фанерою, вилетіли.  
Частина даху обвалилася.  
Навколо валялися уламки цегли та скла.  
Кілька хвилин усі просто приходили до тями.  
Потім Вадім раптом завмер. Його обличчя зблідло.  
— Сергію...  
— Що? — Де наші рюкзаки?  
Усі озирнулися. Там, де вони лежали перед вибухом, було порожньо. Лише земля. Та уламки скла.  
Сергій підвівся.  
Почав гарячково шукати навколо. За парканом. Біля дерева. Під уламками. Даремно. Рюкзаків не було.  
Запала важка тиша.  
— Ні...  
Сергій не хотів вірити.  
— Ні, ні, ні...  
Олексій повільно обійшов двір. Повернувся похмурий.  
— Їх забрали.  
— Хто?!  
— Якби я знав...  
Вадім сів просто на землю. І вперше за весь час пошуків виглядав по-справжньому розгубленим.  
Скарб.  Срібні прикраси. Монети. Усе зникло.  
За кілька хвилин. Поки вони лежали непритомні.  
— Нас чекали, — тихо сказав Олексій.  
Сергій підняв голову.  
— Що?  
— Нас чекали. Хтось знав про скарб. 
— Ти хочеш сказати...   
Ніхто не відповів. Бо всі подумали про одне й те саме.  
Валера. Чи хтось із місцевих мародерів. Тих що лазять по залишеним хазяйками хатам. Якщо мародери, то знайти вкрадене вже було нереально.  
Минуло ще кілька хвилин. Вадім раптом сунув руку в кишеню. І завмер.  
— Стривайте...  
— Що таке?  
Він повільно розтиснув долоню. На ній лежала стара срібна монета. Та сама, яку він напередодні поклав собі окремо.  
На пам'ять. Щоб показати дітям. Щоб згадувати про цю божевільну пригоду. Тепер вона залишилася єдиним доказом їхньої знахідки. Єдиним шматочком скарбу, який не вкрали.  
Сергій дивився на монету так, ніби бачив її вперше. Потім важко видихнув.  
— Ну що...  
— Що? — запитав Вадім.  
— Доведеться повертатися.  
— Куди?  
— До чайки. Олексій гірко засміявся.  
— Ти ненормальний.  
— Можливо.  
— Нас мало не вбили.  
— Знаю. 
— Скарб вкрали.  
— Знаю.  
— І ти хочеш туди повернутися?  
Сергій подивився на монету. Потім на друзів.  
— Хлопці, ми ж усі  розуміємо. Те, що в нас украли, — лише мала частина. І якщо ми її не повернемо, то мала втрата.  Справжній скарб досі лежить там. У старому руслі.  
Запала тиша. Нарешті Вадім кивнув.  
Повільно.  
Неохоче.  
— Я ненавиджу цю історію. А ти авантюрист клятий! 
— Я теж, ненавиджу — відповів Олексій.  
— Але ми ж підемо?  
— Авжеж підемо. Куди ми дінемося. 
І тут до них підбігли військові. 
- Всі живі?  
- Все добре?  
- Могло бути гірше.  
Вадим обтирав скинутою з себе майкою закривавлене лице. 
- Допомога потрібна?  
- Впораємося.  Відповів Джонік. Та поволі підвівся. 
- До речі, Валера ваш втік.   
Це сказав Іван, який також був тут. 
- Незнаю яким дивом він розв’язався. Але надававши лящів двом хлопцям, біг так, неначе за ним собаки гналися. Втік у місто. 
- Я ж казав – це диверсант. А вдавав з себе тиху  овечку. 
- Нічого, в місті його швидко спіймають. Поліція та наші патрулі вже у курсі.  
- Та патрулі то у курсі. Але – ж я думаю, зараз його ціль не місто. Сказав Олексій. 
- Не зрозумів. А ти звідкіля знаєш?  
- Хлопці, я розповім? Олексій благально подивився на товаришів. 
- Та давай. Всі вже розуміли ситуацію. Тому ніхто не заперечував. 
- Іване. Ми ходили у зелень по козацьке золото.  
- Отакої! А цей жук сказав що ви ботаніки – дослідники. Іван подивився на Джоніка. 
- Олеже, ти – ж казав, що ці хлопці будуть вивчати рослинний світ плавнів.  
- Я збрехав. Джонік весь почервонів. Він сидів біля посіченої уламками стіни, та держався рукою за голову. Вона у нього, після контузії дуже боліла.  
- Ми шукали затоплену козацьку чайку. 
- І що? 
- Знайшли. А ще знайшли цього Валеру на свою голову. Треба було йому там, у плавнях віку вкоротити.  
- Там багато ще є? Іван дивився на Джоніка та хлопців дуже пильно. 
- Якщо продати, то хвате на весь Нікополь зброї набрати. Ще й на Запоріжжя вистачить.  
- Твою – ж маму! Іван помітно спітнів.  
- Я так розумію, наш біженець побіг туди?  
- Мабуть таки так.  
- Так, хлопці. Я зараз розповім  все командиру. А ви бігом у бліндаж на березі. Він там у куширах, за розваленим «Майамі» Олег знає. Там вас перев’яжуть. Та нагодують.  
- Все, хутко.  
- Василь, Ігор. Проводите. І щоб жодна волосина з цих хлопців не впала.   
Вони пішли.  
Десь там - далеко на сході глухо гуркотіла війна. І всі вже розуміли,  що тепер вони шукають не тільки козацьку чайку. Тепер вони шукали ще й того, хто викрав їхню знахідку. І хто знає що буде, якщо Валера дістанеться туди раніше.