Нічний відступ

Глава 8 
Нічний відступ. 
До заходу сонця вони  завершили збори. Над Великим Лугом повільно опускалися сутінки. Молоді верби чорніли на тлі темно-сірого неба, а болота вкривалися холодним тьмяним туманом.  
Саме цього вони й чекали. У темряві було небезпечніше йти. Але значно безпечніше залишатися непоміченими.  
Скарб розділили між собою. Жменю монет, та частину церковного оздоблення  заховали у рюкзаках. Решта залишилася у схованці.  
Сергій ще раз перевірив карту. Ще раз передивився, щоб позначка співпадала з реальними орієнтирами. 
— Ну що, рушаємо?  
— Поки я не передумав, — буркнув Олексій.  
Вадім лиш мовчки  поправив лямки рюкзака.  
Поруч  крокував Валера, на мотузку.  Зі зв'язаними руками.  
Увесь вечір  він був напрочуд спокійним. Навіть занадто. Саме це найбільше не подобалося Олексію.   
Спочатку все йшло добре. Вони дуже обережно просувалися між заростями. Оминали заболочені ділянки. Кілька разів зупинялися, прислухаючись до нічних звуків. Крутили навкруги тепловізором та прибором нічного бачення. 
Було тихо.  
Надто тихо.  
І раптом Валера перечепився. Принаймні так здалося на перший погляд. А втім він різко кинувся вбік та з усієї сили врізався плечем у Вадіма, який тримав його за мотузку. Той не втримався на слизькому ґрунті, полетів у багнюку.  
За мить Валера вже біг.  
Швидко.  
Дуже швидко.  
Наче тільки й чекав цього слушного моменту.  
— Стояти! — Не тямлячи  ситуації гаркнув Олексій. Та втікач навіть не озирнувся.  
— От зараза! — видихнув Вадім, підводячись із грязюки.  
А Валера вже майже зник між вербами.  
І саме тоді Сергій схопив із землі камінь. Сам не знаючи навіщо. Може, від злості. Може, від відчаю. Він замахнувся, кинув.  
Камінь зник у темряві.  
За секунду почувся глухий удар. Потім пронизливий зойк, та тріск гілок.  
— Влучив! — не повірив власним очам Вадім.  
Але це було так.  
Коли вони підбігли, Валера вже не тікав. Він сидів на землі, тримаючись за голову й сиплючи прокльонами. З потилиці за комір стікала цівка крові.  
Хлопці накинулися на нього, надавали штурханів, та тепер тягли за собою як барана – на мотузці. Зв’язали ще й ноги, та щоб йти міг, а бігти ні. 
- Ще раз такого фортеля викинеш, тут і залишишся. Сказав йому Сергій.  
— Ну ти й снайпер, — пробурмотів в адресу товариша Олексій.  
— Сам у шоці, — чесно відповів той.  
І саме в цей момент ніч розірвав перший вибух.  
Десь попереду.  
Глухий.  
Важкий.  
Потім другий. Третій.  
Олексій миттєво впав на землю.  
— Лягай!  
Усі четверо похапцем попадали в багнюку.  
Над Великим Лугом прокотився гуркіт. Іще один вибух. Потім ще. Десь із боку окупованого берега почався мінометний обстріл. Земля здригалася. У повітрі свистіли уламки, посічені гілки, листя.  
Судячи з усього їх засікли. 
Сергій притиснувся до мокрої землі й раптом усвідомив, наскільки беззахисними вони тут є. Ні окопів. Ні укриттів. Лише болото та верби. А тут ще  й дзижчання ворожого дрону. У повітрі було два ФПВ – дрона.    
— Принишк! Ні одного звуку!— Прошепотів Олексій.  
— І з пів години, лежачі у багнюці  навіть боялися поворухнутись. Аж допоки ті кляті дрони не полетіли  у сторону Нікополя. Один з них  вибухнув десь зовсім недалеко. Чи був збитий, чи здетонував.  
Це вже було не важливо. 
А потім вони поповзли. Повільно. 
Дуже повільно.  
В'язка грязюка чіплялася за одяг. Рюкзаки тягнули назад. Одежа пропиталася мулом. Піт заливав очі.  
Валеру тепер контролювали ретельніше. Сергій ззаду, Джонік та Олексій з боків. Вадім повз попереду. Прокладаючи дорогу.  
А тим часом знов міномет. Вибухи гриміли то ближче, то далі. Та хоч дронів на їх щастя більше не було.  
Кілька разів Сергію здавалося, що ось зараз все скінчиться. Що їх накриє.  
Він вже  згадав, та перебрав у голові все що тільки міг. Все гарне та погане, що траплялося у його житті. Та подумки попрощався з усіма друзями.  
Але допоки їм щастило.  
Дивом.  
Величезним неймовірним дивом.  
Коли попереду нарешті з'явилися темні смуги кам’яних насипів, усі були виснажені до межі.  
Олексій  тихо повз біля очеретів. Подумки він лаявся.  
Лаявся на те, що згодився на цю авантюру. За те що вже майже добу нічого не їв. А ще дуже хотів палити, а цигарки у кишені геть намокли.  
А Джонік  вів себе так, наче нічого й не сталося. Просто сопів, та відштовхував від себе ліктями землю.  
Наче не було, ані втечі Валери, ані обстрілу, ані  скарбу за спиною. Він, весь у багнюці, немов якесь болотне чудовисько, невдоволено бурмотів собі під носа: 
- Мене Ленка з дому вижене.  Хто буде прати це лахміття. Довбаний кацап, з – за нього все це.   
Вже ближче до світанку вони дісталися українських позицій. Зустріли їх насторожено. Особливо коли побачили Валеру.  
Пояснення тривали довго. Був повний обшук рюкзаків. Виручило  тільки те, що військові знали Джоніка.  
Іван, так звали старшого, перебирав у руках монети.  
- То ви, хлопці,  скарб знайшли? Спитав він.  
- Так. Трохи є. Відповів Джонік. Ці гроші підуть на протидронові сітки, та допомогу тим, у кого оті. Він вказав рукою на той берег, добавивши декілька не печатних речень. 
- Розбили хати.  
Полоненого  у них забрали військові.  
Перед тим як піти з ними, Валера озирнувся на Сергія. Дивно так подивився. Наче хотів щось сказати. Але промовчав. І зник у темряві разом із бійцями.  Лише після цього друзі нарешті попленталися угору Піонерським провулком. Втомлені. Брудні. Голодні. Але живі. 
Схід сонця вже забарвлював небо над плавнями у блідо-рожевий колір. Деякий час усі мовчали. Потім Вадім дістав із рюкзака одну монету. Поклав її перед собою.  
— Ну, що тепер? Що далі? Сергій важко зітхнув.  
— Гарне питання.  
— До музею? — Запропонував Олексій.  
— Хто нам там повірить?  
— Завтра про нашу знахідку знатиме пів країни.  
Вадім подивився на монету. Потім на срібні прикраси.  
— А головне — ми ще навіть самої чайки не знайшли. Може там ще щось є.  
Запала тиша. Усі розуміли. Найцінніше залишилося там. У старому руслі. Під мулом Великого Лугу. Скарб був лише частиною таємниці. І тепер потрібно було вирішити, що робити далі. Бо після всього пережитого ніхто з них вже не збирався так просто забути про козацьку чайку. Подумки всі були коло неї.