Знахідка

Глава 7 
Знахідка. 
Наступної  ночі майже ніхто не спав. Валеру знову  по черзі охороняли. Великий бронзовий хрест, перетягнутий з усіма пересторогами, лежав біля місця ночівлі Ця знахідка змінила все. Тепер навіть найбільший скептик серед них, Олексій, вже не сумнівався. Вони знайшли слід. Справжній. Не легенду. Не байку старого краєзнавця. А щось, що пролежало тут сотні років. Це надихало.  
Вранці, вже з подвійним азартом,  пошуки продовжилися.  
— Дивіться, — сказав Сергій. Він провів пальцем по карті.  
— Якщо течія тягнула чайку сюди, то найбільші уламки повинні лежати трохи нижче за течією. Треба трохи зміститися. За течією. 
— Логічно, — погодився Вадім.  
— Або ми зараз даремно топчемося по цих болотах, — буркнув Олексій.  
— Це теж логічно.  
Близько обіду металошукач знову подав впевнений сигнал. І це було не якесь чорне залізяччя, якого було вже накопано вдосталь.  Це був цвітний метал. І багато.  
Вадім зупинився.  
— Тут щось є.  
Обережно почали копати. 
Вони вже знаходили і старі граблі, і упряж від возу. І навіть декілька наскрізь проржавлених шабель. Усякого непотребу, який мабуть зацікавив – би  справжніх археологів, а для хлопців не мав ніякого зиску. 
А зараз -  знахідкою виявилася стара мідна скоба. Потім ще одна. Потім викопали шматок деревини. Такої ж темної і добре збереженої, як та що знаходили учора. З виду це була неначе якась палиця. Але відполірована так, неначе вкрита лаком. 
- Уламок весла. Сказав Вадім.  
- Та де – ж та клята чайка! 
А потім Сергій раптом вигукнув:  
— Сюди!  
У невеликому обвалі розкопаної ями,  виднілося щось незвичне.  Якась округла  поверхня.  
Вони почали обережно розчищати мул. І незабаром побачили дерев'яну скриню. Невелику. Обтягнуту мідними обручами. Міцну. Тільки геть почорнілу. Вадім присвиснув.  
— Хлопці...  
— Відкривай.  
Олексій  дістав сокиру.  
За хвилину старезний іржавий замок, весь вкритий зеленими, водоростями  був збитий, та  кришка зі скрипом піддалася.  
Усі завмерли.  
Усередині лежали монети. Багато  монет. Темні. Покриті зеленуватим нальотом. Але навіть крізь бруд було видно - це срібло, та золото. Тут були польські злоті з орлом, європейські талери, турецькі цехіни з арабською в’язю. Та ще багато різних монет.   
Ніхто не промовив ні слова. Навіть Валера. Зараз він стояв позад хлопців, та дивився на скарб спокійними, трохи прищуреними очима.  
Сергій відчув, як калатає серце. Як воно готове вирватися з грудей. 
Вадім узяв одну монету. Обережно потер пальцем.  
— Господи...  
— Невже вони справжні? — запитав Олексій.  
— А ти як думаєш?  
Наступні кілька годин вони працювали мовчки. У скрині  було значно більше монет, ніж здалося спочатку. А ще неподалік  знайшли другу. Трохи меншу. У ній лежали срібні церковні прикраси. Ланцюги. Оправи. Якісь пластини із карбованими орнаментами. І навіть невеликий золотий  хрест, та геть згнилу ризу для священика.  Мабуть то був той самий вантаж, про який колись говорив Кленов. Прикраси для нової церкви у Микитинській Січі.  
І зараз, Сергій сидів на землі й не міг відвести погляд від знахідки.  
Йому раптом пригадалася стара хата. Пляшка горілки на столі. І слова Степана Петровича:  
— Може колись...  
Старий таки дочекався. Хоч і не дожив.  
Першим отямився Олексій.  
— А тепер головне питання.  
— Яке?  
— Як ми це звідси винесемо? Найближчій шлях звідси це на Новопавлівську кручу. До неї приблизно три кілометри. А там берегова охорона ні нас ні Джоніка не знає. До пляжу кілометрів з п’ять. І якщо йти, то тільки на ніч.   
Запала тиша. Усі розуміли проблему. 
 — У рюкзаках все не заберемо, — сказав Вадім.  
— Та й не треба, — відповів Сергій.  
— Що пропонуєш? Сергій подивився на знахідку. Потім на карту. І раптом усміхнувся.  
— А хто сказав, що ми повинні все забирати зараз?  Куди – ж воно усе знов подінеться?  
Увечері вони закопали скарб  на сухому пагорбі неподалік табору. Та  позначили місце на мапі.  
З собою вирішили взяти лише кілька  монет та частину церковного оздоблення. Достатньо, щоб довести свою знахідку. Але недостатньо, щоб привернути до неї зайву увагу.  
— Якщо нас хтось зупинить, — сказав Олексій, — то це просто випадкові знахідки.  
— Незаконні, випадково знайдені, з історичним значенням, археологічні знахідки, — уточнив Вадім.  
- Для представників влади, ми зараз звичайні чорні копачі. 
— Не чіпляйся до деталей.  
Усі троє нервово засміялися.  
Тієї ночі Валера не спав. Він довго не зводив очей зі схованки. Йому здавалося, що друзі цього не помічають. Але Олексій помічав. І дедалі більше переконувався: історія про мобілізованого дезертира була брехнею. Повністю чи частково — він ще не знав. Та одне було очевидним. Валеру цікавила не свобода. І навіть не власне життя. Зараз його дуже цікавило те, що вони знайшли. А це означало, що справжні неприємності ще попереду.