Слід у мулі

Глава 6 
Слід у мулі. 
Ранок над Великим Лугом був холодним і сирим. Туман стелився між молодими вербами, та до шукачів пригод  долинав крик птахів.  
Сергій прокинувся першим.  Поруч, загорнувшись у спальники, спали Олексій та Вадім. Лише Валера, та Джонік  не спали. Полонений зі зв’язаними руками та ногами, сидів біля дерева,  та дивився кудись на схід. Туди, де за Дніпром починалися окуповані російськими загарбниками території. Що він там видивлявся назавжди залишиться таємницею. 
Побачивши Сергія, він різко повернув голову.  
— Доброго ранку.  
— Ага, доброго — відповів Сергій. Відмахнувшись від нього неначе від мухи.  
- Олеже, іди спати. А я з цим виродком посиджу. Сказав він. 
- Допоки хлопці прокинуться. 
Джонік загорнувся у ковдру і скрутившись на карематі,  майже відразу  заснув. 
А Сергій  сів навпроти Валери. і якийсь час мовчав.  
Валера цей, майже нічого не розповів про себе. Лише загальні фрази. Мовляв, мобілізували. Потім кинули на фронт. Потім набридло. Потім переплив Дніпро. І тепер хоче здатися. Мов навоювався.  
Казав що пішов воювати, щоб погасити кредити які набрав по дурості. Що в нього борги по аліментам за двох дітей. Що дружина його кинула, бо він дуже мало заробляв. Він майстерно вдавав з себе таку собі обдурену наївну  жертву. 
Історія його виглядала правдоподібною. Але щось у ній не складалося. Дуже багато було такого за що Валеру можно було у повній мірі називати повним лохом. А на такого він схожим не був. Хитре лице. Різкі рухи. Та щось таке невловиме, що видавало у ньому впевнену у собі людину.  
Щось було не так. Геть не так. Колишній військовий відчував це шкірою.  
Після сніданку друзі, знову та знову звіряючись з картою Кленова, ретельно та край обережно, постійно поглядаючи на небо,  обшукували містину.   
Подекуди тут ще була вода. Подекуди  смуги чорного мулу. Карта Кленова поступово оживала.  
Близько полудня хлопці  натрапили на дивну знахідку. Спочатку її помітив Вадім.  
— Стривайте. Він впав навколішки. І почав розгрібати мул руками.  
За кілька хвилин з-під землі показалося дерево. Темне. Добре збережене. Занадто добре для звичайної колоди. Олексій допоміг відкопати більший шматок. Тоді вони побачили сліди обробки. Старовинної обробки.  
Деревина була прошита  кілками. Без жодного цвяха. Саме так будували човни кілька століть тому. На кілках навіть було видно сліди молотка.  
Сергій  присів навпочіпки. Серце калатало.  
— Це вона? Вадім похитав головою.  
— Може й так. Чи хіба мало суден тут затонуло.  
Серця закалатали сильніше.  
— Кусень борту.  Може і з той чайки.  
Сергій посміхнувся.  
— Мабуть ми вже поруч. 
Трохи поспіль знайшовся уламок весла. 
Потім козацька люлька. 
На цьому знахідки закінчились.  
Того дня вони не знайшли більше нічого. Але знов чули політ дронів у сторону Нікополя.  Знову був арт – обстріл. Декілька разів дзижчання ФПВ.  
Не мінялося нічого. Та й на їх щастя, у землі не попадалося нічого вибухового.  
Поступово хлопці почали втомлюватися. Але найбільше дивував Валера. Він сидів під деревом, прив’язаний до нього, та  майже не балакав. Просто мовчав. Вів він себе  занадто добре. Навіть посміхався щіро та дружелюбно. Намагався потоваришувати.  Але більше нічого не розповідав про себе. А от банку рибної консерви, яку йому дали на обід з’їв з жадібністю. Та ще й пошуткував: 
- До такої закуски непогано – б було горілки стакан. 
- Щось тут не так. Міркував собі Олексій. Його також, як і Сергія гризли сумніви. Ну не схожий був Валера на алкоголіка. 
Увечері він підійшов до Сергія.  
— Мені він не подобається.  
— Хто?  
— Валера.  
— Чому?  
— Не знаю.  
— Дуже переконлива відповідь.  
— Саме тому і не подобається.  
Сергій усміхнувся.  
- Та чорт з ним. Якщо навіть кудись дінеться, я тільки буду вимушений сказати, що пошуки завершено, а то приведе своїх друзів, та переловлять нас, як мавп. Так що давай за цим кацапиком краще дивитися. Я думаю йому нашім хлопцям є що розповісти.   
Справжня гарна знахідка чекала шукачів скарбу  аж перед самим заходом сонця. Металошукач Вадіма  подав сигнал. Цього разу значно сильніший. Почали копати. 
Глина була мокрою та важкою. Нарешті десь за два штики у глибину, лопата вдарилася об метал. Глухо. Наче по дзвону.  
Вони почали працювати руками.  
Повільно.  
Обережно. І незабаром з мулу проступив зелений від часу бронзовий предмет. Сергій завмер. Вадім мовчки очистив знахідку від бруду. На поверхні з'явився великий старовинний хрест.   
Кілька секунд усі мовчали. Навіть Валера.  
— Це вже не випадковість, — нарешті сказав Вадім.  
— Що це? — Частина того що було на чайці?  Не зрозуміло. Але це точно козацького часу. І він повинен був бути на верхівці церкви. Але опинився тут. 
Сергій дивився на знахідку і відчував дивне хвилювання. Вперше він зрозумів, що шукає не просто скарб. Десь тут загинули люди. Тут зникла частина історії. І вони вже майже торкнулися її.