Перший день у плавнях

Глава 5 
Перший день у плавнях.  
Вирушили вони рано вранці, ще затемна.  
Бус Вадіма  загнали у двір до Джоніка, та замаскували під старою вишнею, як тільки могли. На всяк випадок, щоб дрон – камікадзе не поцілив.  
А далі пішли пішки. На нині сухий берег. Де пройшло їхне дитинство. 
- Так, хлопці. Сказав Джонік. З охороною на березі я вже домовився. Нас пропустять. А далі за вас ніхто не відповідає. На тому березі  орки. Так що трапитися може все що завгодно.   
Зараз  кожен думав про своє. А може, про одне й те саме. Про стару карту, що лежала в рюкзакові.   Про покійного Степана Петровича Кленова. І про те, що вони взагалі роблять. І головне – навіщо?   
— Якщо моя дружина дізнається, куди ми їдемо, —  озвався Вадім, — вона мене приб'є. 
— Якщо дізнається, — погодився Олексій.  
— А якщо не дізнається зараз?  Тоді приб'є, коли повернешся?   
- А моя знає. Але – я ще – ж  живий. Сказав Джонік.  
- І помирати не збираюсь.  
Напруга трохи відступила.  
Майже навпомацки, дуже обережно, пройшли залишки міського пляжу.  Там Джонік про щось пошепотівся з двома солдатами, що охороняли прибережну смугу.  Ті згідно кивнули, та зробили вигляд, типу вони нічого не бачать.  
Шукачі пригод, пролізши через огорожу з колючого дроту,  ступили ногою на те, що ще нещодавно було міським пляжем. Тут ще залишився пісок та  гранітні валуни, які раніше, насипані у довгі вали,  ділили на воді пляжі навпіл.   
Зараз тут  було дуже багато комишів, та молодих верб. Через які приходилося майже продиратись. Продиратися  навпомацки. Та дуже обережно. На свій страх та ризик.  Адже тут могли бути нерозірвані снаряди, завислі у деревах дрони, та ще досить усякого схованого лиха. Але на щастя, нічого цього не трапилося на їхньому путі.  
  Колись тут плескалося Каховське водосховище. А потім нога людини майже не ступала.  Зараз тут простягався дивний дикий край.  
Молодий ліс. Зарості верболозу. Очерет вищий за людину. Неглибокі затягнуті ряскою озера. Болотисті низини. Звивисті протоки. Але Джонік почувався тут впевнено, та вів друзів тільки йому відомими стежками.  
— Неначе в інший світ потрапили, — тихо сказав Сергій.  
Вадім лише кивнув.  
Коли створювали водосховище, ці місця зникли під водою. Тепер вони поверталися. Великий Луг швидко відвойовує своє.   
- Щось ти, дядьку далеко йдеш з нами. Жінка тебе не загубить? Звернувся до Джоніка Вадім.  
- Я з вами. А щодо просто проводити, то я своїй Ленці так сказав, щоб не переймалася. Що б ви без мене робили? Я взимку  тут дрова шукав, тому й знаю місцевість.  
До сходу сонця, ховаючись від кожного лишнього звуку,  хлопці пройшли кілька кілометрів. Карта Кленова дивовижно точно збігалася з місцевістю. Старі протоки. Підвищення. Залишки островів. Навіть напрямок колишнього русла Дніпра читався майже безпомилково.  До смуги води, що залишилася від водосховища залишалося десь з кілометр. Крізь зарості за спиною, проглядалася колишня міська дамба. Навіть було видно гармату на постаменті, яка, на диво досі залишилася цілою.    
— Тут, — сказав Сергій. Він показав на темну смугу мулу між заростями.  
— За картою ми вже майже на місці.  
Олексій оглянувся.  
— І де – ж наш  скарб?  
— Будемо шукати. 
Останню ділянку вони долали майже навмання.  
Під ногами чавкала багнюка. Кілька разів вони провалювалися по коліна. А потім місцевість раптом змінилася. Наче хтось провів невидиму межу. Ліс не набагато, але  відступив. Попереду відкрився  невелика заболочена площа. Посеред неї темніла довга звивиста западина. Старе русло.  
Те саме.  
Сергій відчув, як швидше забилося серце.  
Він розгорнув карту. Потім перевів погляд на місцевість. Знову на мапу. І ще раз.  
— Хлопці...  
Вадім та Олексій підійшли ближче.  
— Що? Сергій показав пальцем.  
— Ми стоїмо просто над ним. Над тим хрестиком, що поставив на старій мапі покійний Кленов.  Я ж так розумію, він приблизно врахував течії. 
Вони мовчки дивилися на заболочену місцину.  Десь тут, за словами, та нотатками покійного  Кленова, більш, як  чотири століття тому затонула козацька "чайка". Але навкруги її уламків видно не було. Мабуть затягнуло мулом. А може й просто згнили. 
Першу знахідку зробив Олексій.  
Випадково.  
Він послизнувся на невеликому схилі та вилаявся. Падаючи, схопився за якийсь предмет, що стирчав із землі.  
— Та щоб тебе...  
Олексій потягнув. Предмет не піддався.  
— Сергію!  
— Що там?  
— Йди  сюди.  
З багнюки виглядав шматок металу.  
Старий.  
Покритий товстим шаром зеленого нальоту.  
Утрьох вони почали обережно його відкопувати. Робота зайняла майже годину. Коли предмет нарешті звільнили, він виявися старезним бронзовим фальконетом.  
Вадім уважно оглянув знахідку.  
— Дуже старий.  
— Наскільки старий?  
— Не знаю.  
— Може бути від чайки?  
Вадім знизав плечима.  
— Може. А може від чого завгодно.  
Але навіть це вже було більше, ніж вони сподівалися знайти за перший день. Бо більше їм не поталанило. Тим паче що пересуватися приходилося тихо неначе миші. А разів зо три взагалі падати обличчям на землю, зі злістю проводжаючи  очима шахеди, які на собі несли смерть у рідний Нікополь. А ще чули арт – обстріл. Вибухи були глухі та далекі. 
   На ніч чоловіки забилися у самі хащі, накрилися невидимими для тепловізорів плащами, та  принишкли. Десь недалеко квакали жаби, щось бігало, шурхотіло. Співали птиці, гуділи комарі. Здавалось що навкруги мир та спокій. І про війну, яка триває, думати зовсім не хотілось.  
- Я не знаю як ми будемо спати, але тут дуже некомфортно. Сказав Джонік. 
- Хоч би вогнище розвести.   
- А ти просто уяви собі, що ти у теплому ліжечку біля дружини, та заснеш неначе дитя. Сказав Сергій.  
- А щодо вогнища. Розпали. Так тут і залишимося. І тоді може наші кістки колись такі самі як ми археологи – авантюристи знайдуть. 
- Тут аби дрон не розбудив, та хоч би заміновано не було. До Кам’янки – Дніпровської залишилося всього чотири кілометри. А там на хвилинку – орки. Похмуро відповів Олексій.  
Та тільки вони стали дрімати почувся шурхіт. Тихий такий. Ніби то хтось тяжкий та незграбний ліз по очерету.  
У шукачів пригод сон неначе рукою зняло.  
- Хтось лізе. Прошепотів Сергій.  
- Треба зустрічати.  
- Треба.  
Вадім з Олексієм приготували саперні лопатки.  
- Зустрінемо.  
А шурхіт між тим наближався. Але чим ближче він був до них, то ставав тихіше. 
Аж  раптом стихлий зойк, звук удару. І щось тяжке впало. Майже без шуму. 
- А де – ж Джонік? Раптом згадав Сергій.  
- Ви мене загубили? А я з гостем. Олег тяг за собою непритомного російського солдата.  
- Прибив я його трохи. Він майже не пручався.  
Від кацапа дуже сильно тхнуло немитим тілом, болотом,  та свіжим перегаром.  
Сергій забрав у нього автомат. Старезний, ще років семі десятих АК- 47, з потертим та тріснутим прикладом.  
- І оце таким вони воюють? Спитав Вадім.  
- І таким також. Відповів Джонік. 
- Цікаво, звідкіля тут цей невдаха взявся? Може ще хтось є? Може ДРГ зайшла? Може нас пасуть? Вадім вголос, але пошепки озвучив свої думки. 
- Та ні, тихо. Олексій ввімкнув тепловізор, та обдивлявся навкруги.  
А між тим загарбник приходив до тями. Застогнав, підняв голову та мутним поглядом дивився на хлопців.  
- Ви хто? Його погляд натрапив на направлений на нього – ж, його – ж автомат. Кацапа аж пересмикнуло.  
- Смерть твоя, тварюко. Сергій замахнувся на нього рукою. Але стримався.  Не вдарив.  
- Ти хто? Чого тут лазив? 
- Я?  
- Я в полон хотів. Я до вас. Я їсти хочу.  
- На горілку знайшов, а на їжу ні? Олексій дивився на цього вояку так ніби той був його найзапеклішим ворогом. Хоча по факту так і було.  
- Як ти сюди потрапив, нелюде? Сергій продовжував допит. 
- Я переплив.  Я не хочу воював ати. Скиглив ворожий солдат.  
- Не переймайтесь, хлопці. Приходили вже такі на берег. Наші їх голими руками брали. Як курей. Сказав Джонік.  
- Це мабуть звичайний дезертир. 
- Як тебе звуть, орк нещасний?  Спитав Вадім.  
- Валера. Друзі, дайте щось з’їсти. Я три доби не їв. Скиглив далі кацап.   
- Смоли – б тобі гарячої у горло, скотина. Знайшов друзів! Олексій, який був у Нікополі з самого початку бомбардувань, дивився на нього з неприкритою ненавистю. 
- Бачив – би ти, що твої друзі – нелюди натворили. Але ще побачиш. Давайте його зв’яжемо, та хай до ранку сидить.  
На тому й вирішили. Але тепер, щоб сторожувати цього вояку хлопцям прийшлося до ранку, по черзі сидіти біля нього.