Великий луг повертається

Глава 4 
Великий Луг повертається 
Минуло три роки. Три довгі роки війни. Вони як нищівний буревій пролетіли над Україною.  
За цей час життя кожного з них змінилося настільки, що інколи здавалося, ніби та  історія про Кленова, стару карту і козацьку "чайку" трапилася з кимось іншим.  
Сергій помітно посивів на скронях. Скільки він пережив відомо тільки Богу, та декільком вцілілим побратимам, які були з ним с самого початку цій  кривавої війни. Його обличча було перетнуте зморшками, а на тулубі було декілька слідів від куль.   
Вадім став мовчазним та  похмурим.  Він також бачив ту війну зблизька. Не раз його бус з вантажем того, що було дуже потрібно на лінії зіткнення, дивом залишався неушкодженим.  
Та й Олексій навчився дивитися на небезпеку зовсім інакше, ніж колись.  Декілька разів у цеху НПТЗ, де він працював вибухали дрони. Пару разів під самими стінами вибухали снаряди. Це було страшно. Але це тільки добавляло ненависті до російських загарбників, які несли з собою смерть, біль, та спустошення.  
Зустрілися друзі  у рідному Нікополі. Місті, яке Сергій, приїхавши у першу з початку війни відпустку  ледве впізнав.  
Інколи ідучи вулицями,  він раз за разом  ловив себе на думці, що заблукав. Що це не його квітучій та сонячний Нікополь. Що це якесь жахливе сновиддя.  
Не тому, що змінилися вулиці. А тому, що багатьох вулиць, загалом у старій частині, де пройшло його дитинство та юність, більше просто не існувало.  
Стара частина, Лапинка. Новопавлівка  майже лежали в руїнах. Подекуди, між ще цілих домівок, стирчали самотні стіни без дахів. Чорні віконні отвори дивилися на світ порожніми очницями. І людей на вулиці було дуже – дуже мало.  
Вщент були зруйновані ворожими дронами та снарядами будівля медичного училища. Перша школа, у якій він та його друзі навчалися з першого класу. Обгорілі зранені дерева стояли вздовж вулиць, немов примари. Багатоповерхівки біля берега на риб заводі, та у нижній частині вулиці Усова майже всі були посічені  уламками. Деякі виглядали так, ніби велетенський кулак вирвав із них цілі поверхи.  
Площа Богдана Хмельницького. Цей історичний центр Нікополя, де кожна будова мала свою історію. Місто де Хмельницький  казав  свою історичну промову, про поєднання України з Росією, було вибито так ніби по ній били цілеспрямовано, з ціллю стерти з лиця землі.  
- Знав – би тоді Хмельницький, що будуть творити кацапи на цій землі, думаю він  тоді російське посольство у Дніпрі втопив – би.  З люттю вдаривши рукою по лавці випадково вцілілої, у сквері біля медичного училища, де вони всі сіли перекурити. Сказав Сергій.  
- Ти ще не бачив, брате, вузол зв’язку, третю дільницю, завод ПТЗ. Я вже не кажу про дуже багато історичних пам’яток, яких вже майже немає. З біллю у очах став казати Олексій.  Навіть меморіальну дошку дядькові Ізі не пожаліли. Скоти!   Ти, Сірього, ще не бачив, як кацапські дрони на мирних людей полюють. На цивільні автівки. Просто так – щоб потренуватися.  І тут чи дуже повезе, чи загинеш, так просто. Тому що російському нелюду, треба руку набити, щоб на фронті краще працювати.     
— Пам'ятаєш тут кафе було «Місячний блюз?»— Запитав Вадім, перебивши Олексія. Ця тема йому була дуже болючою. Бо з цим закладом було пов’язано дуже багато спогадів, і гарних, і не дуже.  
Сергій озирнувся. На місці кафе тепер лежала купа битої цегли. Ця купа проглядалася  через ялинки, які ще стояли біля маленької каплички, на яку колись своєю бронзовою рукою, вказував пам’ятник Леніну. А поряд була знівечена вибухом старовинна будова готелю «Батьківщина». А ще дивом вціліла цілодобова крамниця, яка славилася тим, що там торгували на розлив найдешевшою у старій частині горілкою.   
— Пам'ятаю...  
Вони замовкли. Дивитися на те що сталося з рідним містом було дуже боляче. Говорити особливо не хотілося. Занадто багато спогадів. Занадто багато втрат та болю. 
Увечері друзі сиділи вдома у їх спільного товариша Олега, якого ще с юності всі звали не на ім’я, а просто Джонік.  
Він був один з небагатьох, хто не залишив свою домівку на березі нині змілілого Каховського водосховища.  Став таким собі – духом старої частини.  
Вони пили чай із металевих кухлів та просто розмовляли про життя.  
Про тих, спільних знайомих та друзів, хто повернувся з війни. І про тих, хто вже не повернеться ніколи. А ще сумували за минулим.  
За дверима шумів вітер. Десь далеко глухо прогримів вибух. На який ніхто навіть не звернув уваги. За ці роки всі звикли.  
Розмова повільно перескакувала з теми на тему. 
- Що, ніколи не буде більше Нікопольських пляжів? Спитав Олексій.  
- Та ти – ж бачив, навіть бар «Майамі» розбомбили, суки російські. Замість пляжів зараз чагарники. Джонік тяжко зітхнув. І яхт – клуб. І один і другий. Бар «Якір» твою любимі «Три накати». Нічого вже немає. Самі руїни. В його очах була біль.  
- Тут дронів стільки літає, що можно як метеликів сачками ловити. Продовжив він. Я їх коли знаходжу на метал ріжу. Алюміній зараз у ціні.  
- Але – ж на роботу спокійно пройти неможливо. Але вся стара частина на місті. Якщо прильот, чи пожежа, є кому тушити.  В мене у хаті бачив, шибки фанерою закриті? Дрон, сучій! Від вибухової хвилі скло вилетіло. А вставляти без толку. Хтозна – тільки вставлю, знову вилетять. 
- А чого – ж ви з дружиною не євакуюютеся? Спитав Олексій. 
- Я ж чув що усіх жителів прибережних районів евакуюють. 
- Ага, зараз! А на кого я хату залишу?  Тут мародерів знаєш скільки лазить. Вмить від хати нічого не залишиться. Не для того я роками все стягував, щоб хтось вкрав. Джонік поклав тяжку робочу руку на стола.  
- Грець їм, а не моя хата! Нікуди не поїду!  Приходили. Пропонували виїзжати. Та ми з дружиною відмовились. Що буде те буде. Два рази не вмирати. І додав ще декілька недруковних словосполучень, у адресу загарбників.      
Таких смачних, що Вадім аж засміявся. Вперше за весь вечір. І вирішив перевести розмову у другий напрям. 
— А пам'ятаєте ту бісову печеру на Кам'янці?  
Олексій пирхнув.  
— Як таке забудеш? Я тоді думав, що тебе з того ставка  взагалі не витягнемо.  
— А я думав, що мене там щось зжере. Моторошно було.   
Усі троє посміхнулися. І саме тоді Сергій раптом завмер.  
Йому знадобилося кілька секунд.  
— Чайка... 
— Що? — не зрозумів Вадім.  
— Кленівська чайка.  
Олексій підняв брови.  
— Ти серйозно?  
А Сергій вже діставав телефон.  
На екрані з'явилася фотографія старої карти. Тієї самої. Вона й досі лежала у нього вдома. Загорнута в полотнину. Збережена на випадок, якщо колись знадобиться.  
— Хлопці... — тихо сказав він.  
— А ви розумієте, що водосховища більше немає?  
У кімнаті  стало тихо.  
Навіть Вадім перестав усміхатися.  
— Ну то й що?  
— А те. Сергій збільшив знімок карти.  
— Коли ми говорили з Кленовим, місце загибелі чайки лежало під водою.  
— І?  
— А зараз там немає ніякої води. Вадім поставив кухоль на стіл.  
— Не зовсім. Там ще є озера. З колишнього берега видно. Сказав Джонік.  
— Так. Але це вже геть не водосховище.  Та ще не плавні. 
Сергій покопирсавшись у телефоні швидко знайшов та відкрив свіжі супутникові знімки колишнього водосховища. На екрані простягався зовсім інший краєвид. Там, де колись плескалися води тепер темніли молоді ліси, зарості верби, болота та численні протоки.  
Великий Луг повертався.  
Повільно.  
Вперто.  
Неначе сама земля вирішила згадати, якою була до затоплення.  
Олексій нахилився ближче. Його усмішка поступово зникала.  
— Стривай, друже...  
— Саме так, — кивнув Сергій.  
— Тобто місце може бути доступним?  
— Теоретично може. Вадім довго мовчав. Потім потер підборіддя.  
— Там зараз небезпечно. Міни, дрони, та інша нечисть.  
— Знаю.  
— Дуже небезпечно. Додав Джонік. 
- Чи буде воно того варте?   
— Знаю.  
— Обстріли.  
— Знаю.  
Сергій усміхнувся.  
Так само, як колись усміхався Кленов, коли натрапляв на нову загадку.  
— Але якщо ризикнути... Ви ж тільки подумайте, які там у мулові зариті гроші. А якщо їх пустити у потрібне русло? Це – ж скільком людям ми зможемо допомогти. Скільки добрих справ вийде зробити.  
Ніхто не відповів. Бо всі троє подумали про одне й те саме.  
- Якщо Кленов мав рацію щодо місця. Якщо мав рацію щодо старого русла. То, можливо, мав рацію і щодо скарбу. Промовив Сергій. У його очах вже зблискували вогники авантюризму.   
Вадім першим порушив мовчання.  
— Ти розумієш, що це чисте божевілля?  
— Абсолютно. — І ми можемо нічого не знайти.  
— Можемо.  
— А можемо знайти купу проблем на дупу.  
— Це теж можливо.  
Олексій важко зітхнув.  
— Ненавиджу вас обох.  
— Значить погоджуєшся?  
— Ні.  
— Погоджуєшся. Сергій поклав руку товаришу на плече. 
— Можливо. Грець з вами. І всі троє засміялися. Вперше по-справжньому за багато місяців.  
- Джонік, ти з нами?  
- Ні, хлопці, в мене робота та дружина. Це без мене. Відповів він.  
- А якже юність. Хто з нас був Джон – беспредельщік? Хто був самий сильний, та відірваний?  
- Років двадцять назад, я б пішов. А зараз ні. 
Всі присутні його розуміли та ствердно кивнули. 
- Але дорогу через берег, через комиші покажу. Ходив туди – типа в розвідку. Та проведу трохи. А далі  самі. А ще треба з Військовими, що берег патрулюють погодити. Бо ще подумають, що ви кацапські шпіони.   
- От і візьми це на себе. Звернувся Сергій до Джоніка. 
- Домовлюся.  
Наступні дні вони присвятили підготовці. Не стільки до пошуків скарбу. Скільки  до виживання. Бо ризику таки і справді було багато.   
Сергій оцифровував  карту Кленова та звіривши  її із сучасними супутниковими знімками. Проклав маршрут. А Олексій продумував, яке спорядження буде потрібне.  
Аптечки. Запас води. Термо - ізоляційні плащі. Про всяк випадок, щоб від дронів ховатися. Навіть старий металошукач.  
Усі троє прекрасно розуміли: головною загрозою будуть не козацькі примари і не підступна природа.  А сучасна війна. Проте що більше вони готувалися, то сильніше відчували дивне хвилювання. Наче невидима нитка тягнула їх уперед.  
Через роки.  
Через війну.  
Через смерть Степана Петровича Кленова.  
До того місця, де майже чотири століття тому зникла козацька "чайка". І жоден із них ще не здогадувався, що справжні труднощі почнуться лише тоді, коли вони дістануться старого русла Дніпра.