Таємниця козацької чайки

Кам'янський каньон

Глава 3 
Кам'янський каньон. 
У записниках старого історика крім всього, згадувалася ще й козацька церква Покрови Божої матері на Підпільненьській січі. (Нині це село Покровське нікопольського району) Яка була затоплена тоді коли заповнювали Каховське водосховище.  
Так от – коли російська імператорка  Катерина друга  оддала наказ зруйнувати козацькі січі, багато скарбу з цієї церкви було заховано козаками десь біля зимівника Калнишевського, недалеко від  села Токівського.  Робилося це таємно, тому прямих доказів цьому немає. А заховано цей скарб, за припущенням у якійсь з природних печер під водоспадами, на річці Кам’янка. Де саме, достеменно ніхто не знає, бо свідки тих подій пропали у вирі швидкоплинного часу.   
Все це Сергій з захопленням розказував товаришам. А ті уважно слухали.  
- Місцеві старожили розповідали ще дивнішу історію:  уночі з глибини, цього самого Каховського водосховища,   іноді чути дзвін. Наче десь під водою затоплена дзвіниця ще не загубила своїх дзвонів. А на берег, біля Капулівки частенько після негоди, вода виносить згадки минулих часів. Там знаходили і монети, і пістолі, і навіть шаблі. Козацькі люльки, та усякий побутовий дріб’язок.  
- Кленов ставився до таких байок скептично. Продовжував Сергій. 
- Але кілька разів підкреслив у записах одне речення: "Печера, а може й не одна,  існує. Це підтверджують місцеві."  
Саме це й зачепило Сергія. А втім і Олексія,  і Вадіма. Вони довго виношував ідею з пошуками. Усю зиму.  
І от настало літо.  
Друзі знову сиділи у «Трьох накатах» на набережній рідного Нікополя. Пили пиво, та милувалися тим, як мерехтить вода Каховського водосховища на сонці.  
Поруч на камінні сиділи рибалки. Десь удалині майорів парус яхти. Було спекотно. Тому холодне пиво, з виловленими поруч сушеними бичками, та раками, йшло за святу воду.  
— Тобто ти все ще пропонуєш шукати ту церкву під водою? — Засміявся Олексій.  
— Не церкву. Печеру, у якій є сховане козаками церковне приладдя.  
Сергій сказав це трохи обурливо.  
- Нащо мені порожня печера?  
— Це звучить ще гірше, це ж знайти можливо тільки якщо тільки сильно повезе. А може й не повезти  — відповів Вадім.  
Він взагалі був дуже розважливим, та на ходу придумував перестороги.  
- Розумієш – там дуже сильна течія. Це в першу чергу небезпечно.  
- Там де вона може бути, течії немає. Відповів Сергій. А якщо і є, то не сильна. Аргументів за і проти було багато. Проте через годину суперечок обидва товариша  погодилися з Сергієм. Швидше через цікавість, та здоровий авантюризм, ніж через віру в легенду.  
Наступної суботи вони вирушили в дорогу. У багажнику старенького  бусіка  Вадіма лежали акваланг, ліхтарі, бухта міцної  мотузки, аптечка, сніданок,  та кілька термосів із кавою.  
Дорога на Токовське  зайняла майже весь ранок. Сонце ледве пробивалося крізь хмари. Але день обіцяв бути сонячним і гарним. Місце вони знайшли не одразу. Кілька разів доводилося звірятися з мапою Кленова, неспішно ідучи по течії Кам’янки.   
Місця тут були дуже привабливими. Та своєрідними:  Між скелястими берегами текла бурна вода.  Подекуди невеликі плеси,  неначе озера. А навкруги дикий степ. 
- Колись тут видобували червоно – чорний граніт. Розповідав Сергій.  
- З нього мавзолей Леніна у Москві побудовано.  
А взагалі, якщо вірити легенді ці водоспади виникли дякуючи одній  царівні. 
- Царівні? С усмішкою перепитав Олексій. 
- Так. По легенді, колись тут була невеличка тиха степова річка, яка народжувалась із струмка, та несла свої води у Базавлук.  
Та от, одного гарного дня, скіфи… 
- Це такі дикі, на конях та з пекторалями на шиях? З усмішкою замітив Вадім. 
- Ні, пекторалі були тільки у їх лідерів. Це типу відзнака. Як у генералів лампаси на штанях. У свою чергу посміхнувся Сергій. Та продовжив. 
- Коротше кажучи, гналися вони за якойсь там принцесою Тамріс. Я так розумію вона була вродлива, а скіфи у степу давно не бачили жінок. А тут ціла принцеса. 
- А що вона у степу робила? Знов вліз у розповідь Олексій.  
- Зустрінеш спитаєш! Сергій був трохи невдоволений тим, що його перебивають. 
- Так от. Гнали скіфи по степу ту нещасну принцесу. А попереду річка. Принцеса та, до річки схилилася, та почала благати, щоб та захистила її. А задля підкріплення прохання, зірвала зі своєї шиї коштовне намисто, та кинула у воду.  
- А що річку також можливо підкупити? Олексію явно було смішно. 
- Ага, як місцевих чиновників. Так мені продовжувати?  
- Так, давай. Цікаво, чим закінчилися дикі статеві потуги скіфів. Сказав Вадім.  
І Сергій продовжив: 
- Та нічім. Пірнула та принцеса у річку, та перепливла на другий берег. Кинулася  їхати далі, а кінь ледь  дибає – втомився. І тоді коли вона вже розслабилась, та була готова отримати задоволення, скіфи увійшли у річку. І сталося диво – з неба посипалися каміння, та засипало скіфів живими. Разом з кіньми. От так і стали водоспади. 
- Прикольна історія. Засміявся Олексій.  
А між тим друзі вже прийшли до того місця, де була на мапі відмітка покійного Кленова.  
Тут вода заспокоювалась. Та створила  озерце, яке їм було потрібно. Тут було закінченням  каскадних водоспадів. Біля берегів темніли мокрі вкриті зеленню  валуни. Навколо, на горі,  росли чагарники. І буквально на кожному кроці траплялися гадюки.  
Одна грілася на камені біля самої води. Ще дві повільно сповзли у траву, коли чоловіки наблизилися. А ще декілька плавали у повільному спокійному плесі. А над плесом, немов вартовий височив здоровецький камінь.   
— Геть казкове місце, — похмуро промовив Олексій.  
- Не вистачає тільки водяників та чортів.  
— Просто рай для відпочинку.  
— Особливо якщо любиш змій, — погодився Сергій.  
- Ага, я тут тобі типу славетний серпентолог.  Вадім наполегливо та уважно розбирав спорядження.  
— Я полізу. Сказав він.  
— Точно? — запитав Сергій.  
— А хто ще? Ви що, з аквалангом вправлятися вмієте?  
З аквалангом вправлятися і справді міг тільки він. Він і взяв цього акваланга на нікопольській рятувальній станції під чесне слово, у рятівника Пашки. За декілька пляшок горілки.   
Через  кілька хвилин Вадім  вже стояв на великому валуні, з балонами на плечах, та маскою на голові. 
Мотузку надійно закріпили на його поясі. Він зійшов у воду, а Олексій та Сергій залишилися на березі.  
— Якщо смикну двічі  — тягнете. Та добре слідкуйте за часом. В мене є тільки двадцять хвилин. Якщо не випірну – тягніть без сигналу. Не зволікайте. Але як витягнете, можу матюкатись. Може мене там таки русалка на філіжанку кави запросить. Домовились? Все – пока. 
Вадім  пірнув.   
Перші метри заглиблення були простими. Вода зверху виявилася напрочуд прозорою. Сонячні промені пробивалися крізь її товщу  та ковзали по вкритим зеленими водоростями камінню. Але що глибше він опускався, то темніше ставало навколо. Шум водоспадів швидко перетворився на глухий гуркіт. Промінь ліхтаря вихоплював із темряви химерні скелі. Подекуди вони навіть нагадували людські постаті. Вадім знав, що це лише гра уяви. Та серце все одно билося все швидше.  
На глибині метрів так  сім вісім, він побачив отвір. Величезну тріщину в скелі.  Напевне саме її й шукав Кленов.  
Ось вона - печера.  
Вадім перевірив мотузку та дуже повільно  поплив усередину. Навколо одразу стало ще темніше. Світла ліхтаря вже ледве вистачало. Скелясте склепіння губилося у віковічному мороці. Дно падало все  нижче. У вухах вже шумів тривожний дзвін. І йому раптом стало моторошно. Ні, не через темряву. Вадім був досвідченим аквалангістом. І не через глибину. А через думку, що він перебуває в тому місці, де мабуть сторіччями  не було жодної людини.  А може і не було ніколи. Якщо печера не та що потрібно. Але все –ж не глядячи на страх,   озираючись  він поплив далі.  
Мотузка повільно розмотувалася. Двадцять метрів. Тридцять. Сорок. Печера не закінчувалася. Навпаки. Попереду відкривався ще більший зал. Настільки великий, що промінь ліхтаря не діставав протилежної стіни. Вадім спробував посвітити вгору. Марно. Темрява поглинала світло. І саме тоді він відчув справжній жах. Не паніку. Не переляк. А той холодний тваринний жах, який приходить до людини у місцях, де вона не повинна бути.  
Повітря в балонах невблаганно зменшувалося. Мотузка натягнулася. Далі він уже не міг просунутися.  
Вадім ще кілька секунд дивився в чорну безодню попереду. Йому навіть здалося, що там щось ворухнулося. Можливо, течія. Можливо, гра світла. А можливо… Нічого…. 
Але  Цього вистачило. Він різко розвернувся і поплив назад. Ледь опановуючи себе.  
Коли його голова нарешті з'явилася над поверхнею, Сергій одразу зрозумів, що щось не так. Вадім ледве виліз на берег. Обличчя було блідим. Ноги тремтіли. — Ну що там? — Запитали майже разом  Сергій та Льоха. А Вадім важко сів на вже розжарений сонцем камінь.  
Кілька секунд мовчав.  
— Я туди більше не полізу. 
- Русалки не вродливі? Сергій пошуткував майже автоматично.  Але глядячи на обличча товариша спитав вже серйозно:  
— Що сталося?  
— Там є печера.  
— І все?!   
— Дуже велика печера.  
Вадім подивився на темну, вже дуже, як йому здавалося непривітну  воду.  
— Дуже глибока.  
— І що в ній?  
— Не знаю. Він похитав головою.  
— Мотузки не вистачило. А ліхтар не пробиває темряву. Там, я так розумію, можна пливти ще дуже далеко. Але не з нашім обладнанням. Треба додаткові балони, і мотузка більше ніж удвічі. А ще там моторошно. Навіть риби там немає.  Я сам туди більше не полізу. Потрібен напарник.    
Сергій мовчки дивився униз. Вода виглядала спокійною. Наче нічого й не сталося. Але тепер він знав: легенда про підземну печеру була правдою. Але що вона ховає? Вона так і не відкрила своєї таємниці.  
Кисень у балонах закінчився. Компресора з собою, щоб заповнити їх не було, тому, експедиція здавалася невдалою.   
Над вечір друзі повернулися додому.  
А потім життя знову закрутило кожного по-своєму. Робота. Сім'ї. Проблеми. Нові турботи.  
Наступну експедицію весь час відкладали на потім. На місяць. На два. На літо. На наступний сезон.  
Минув майже рік. Потім ще його половина.  
А потім почалося: наприкінці лютого 2023 року, російські війська  жорстоко напали на Україну. І за декілька місяців місто Нікополь, де мешкали Сергій, Олексій та Вадім, стало прифронтовим.  
Загарбники захватили Запорізьку атомну електростанцію яка була за шість кілометрів від Нікополя. Весь південь Херсонщини. Вдерлися до самого Херсону.  
А згодом, коли Херсон було відвойовано, зробили ще більшу капость підірвав Каховську ГЄС, спустили воду з водосховища. І на  тлі цього всього  старі мапи, печери, козацькі скарби, та й просто мирне спокійне життя,  раптом стали здаватися чимось далеким і майже нереальним.  
Олексій пішов працювати на завод.  Вадім почав возити гуманітарну допомогу. Сергій пішов воювати.  
Друзів розкидало по різних дорогах. І здавалося, що історія Кленова назавжди залишиться незавершеною. Але доля мала щодо цього зовсім інші плани.  
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше