Старе русло

Глава 2 
Старе русло. 
Сьогодні Сергій повертався додому  далеко за північ. Місто вже давно спорожніло, перехожих не було. Усі давно спали. Лише жовті ліхтарі тремтіли у калюжах після дощу.  
Папка зі старою мапою була у руках,  і Сергій усю дорогу він ловив себе на тому, що раз у раз поглядає на неї. Так, неначе боявся, що вона зникне.  
У квартирі було прохолодно. Сергій скинув куртку, увімкнув електричний чайник і обережно розгорнув мапу на столі.  
Папір був старий, ламкий, із запахом пилу та часу.  
Вицвілі лінії проток старого Дніпра нагадували переплетіння живих вен. Тут були острови, плавні, якісь дивні геть незрозумілі позначки, зроблені чорнилом.  Розшифровувати які зараз просто не було бажання. А ще кілька коротких написів старим правописом. Судячи з усього глибини. Цю мапу мабуть використовував хтось із лоцманів, проводячи човни, крізь плавні великого луку.     
Сергій дістав ноутбук. Зробив собі великий кухоль міцного чаю. І майже до ранку  порівнював карту Кленова із сучасними супутниковими знімками та старими радянськими топографічними схемами. Повільно, сантиметр за сантиметром. 
І чим довше дивився — тим все менш фантастичною здавалася йому ця історія. Вона прописалася у його голові, та завойовувала все більше місця.  
Старе русло з його водоворотами таки  справді існувало. Більше того — воно майже точно збігалося з позначками на карті. Сергій навіть кілька разів нервово всміхнувся.  
— А старий то може і правий… Якщо… 
Сергій  взяв аркуш, та  почав робити нотатки. Глибина. Колишні плавні. Напрямок течії. Потенційне місце затоплення. Але дуже швидко його ентузіазм почав танути. Щоб знайти “чайку”, потрібні були: водолази, ехолоти, човни, обладнання, дозволи, пальне, люди. І багато грошей. Дуже багато грошей. Сергій відкинувся на спинку стільця і важко видихнув. Усе це раптом стало схожим не на пригоду, а на дорогу та  безнадійну авантюру.  
— Ну й що далі?.. — пробурмотів він.  
Мапа мовчала. 
А за вікном шумів  вітер. Сергій ще трохи посидів, а потім акуратно загорнув мапу  назад у полотнину та поклав до шухляди письмового столу. А згодом ліг спати. На відпочинок йому залишилося усього декілька годин. 
А наступного дня почалася звичайна метушня. Робота, редакція, новини, поїздки, нескінченні дзвінки.  
Історія про затонулу козацьку “чайку” поступово відійшла кудись на край пам’яті.  
Згодом  минув місяць.  Степан Петрович Кленов помер. Про це Сергій дізнався випадково — із телефонного дзвінка його вдови. Вона казала що буде дуже рада, якщо Сергій проводить її чоловіка в останню путь.  
Кленова ховали. З урочистими речами. З оркестром. З пишними поминками. І тепер, коли   Сергій вже був вдома, він  довго дивився на екран телефону. Там ще досі була смска від Степана Петровича. Остання.   
- Сергію, ввечері чекаю на тебе. Є розмова. Коротка скупа фраза. Все що залишилося від людини.  
Сергій дивився на неї, і йому чомусь стало порожньо та ніяково. Так,ніби він не встиг розпитати про щось важливе. Ніби не до кінця вислухав старого історика.  
Будинок Кленова тепер здавався ще старішим. Катерина Семенівна відчинила двері повільно. Маленька, зморена жінка у темній хустці, вона ніби постаріла одразу на кілька років.  
— Сергійку… Заходь.  
У хаті стояла незвична тиша. Вже не було ані звичного запаху тютюну, ані глухого бурчання старого радіо, яке завжди працювало у кабінеті Кленова. Лише годинник цокав на стіні невпинно вимірюючи час.  
— Ви казали, Степан Петрович залишив багато паперів… — Обережно почав Сергій.  
- Ви не проти… 
Жінка втомлено махнула рукою. Та ствердно кивнула головою.  
— Та там усе його життя в тих паперах… Я вже не знаю, що з ними робити. Подивися, може тобі щось потрібне. Ти ж напевне за цім і прийшов?  
Кабінет Кленова виглядав так, ніби господар ось-ось повернеться. Відкрита книжка на столі. Окуляри. Старенька лампа із зеленим абажуром. Папки, списані дрібним почерком.  
Сергій просидів там майже весь день. Спочатку просто переглядав записи без особливого інтересу. Але поступово в нього почали тремтіти руки. Кленов не вигадував  історію. Він її аргументовано доводив. 
У папках були копії архівних документів, старі виписки, креслення русел Дніпра, Базавлука, Ревуна,  ще до створення Каховського водосховища, уривки козацьких літописів. Малюнки. Записи спогадів. І от Сергій добрався до папки з написом: «Чайка, що затонула на старому руслі». Тут записи були свіжими.  
Схоже незадовго до смерті Степан Петрович був зациклений на цьому питанні. Це була його остання праця.  
Сергій знайшов навіть копію листа XVIII століття, де згадувався “пропалий човен із військовим скарбом”. Найшлася і  стара фотографія. На ній  Кленов стояв біля берега Каховського водосховища. На Капулівських кручах,  поруч із якимось дідом-рибалкою. На звороті чорнилом було написано: “ Семен Маркович Козубенко.  Знає місце чорної води.” І номер телефону.  А ще знайшов записи, де було ймовірне місце  схованки майна з розграбованої Покровської  козацької церкви. У Шолоховському каньйоні. Там де водоспади.  Сергій  добре знав ці міста. Неодноразово вони з товаришами приїзжали туди  відпочивати. Там річка Кам’янка, стиснута величезними гранітними валунами, утворювала то нестримний вир швидко  текучої води, то тихі, майже озера.   
Згадав Сергій те місце, де він любив залізши під камінь, підставляти своє тіло падаючій згори воді. Там була вимита нею природна котловина. Майже як джакузі.  Але напір був таким, що здавалося здирав шкіру.   
Пізно ввечері Сергій вийшов із будинку вже зовсім іншою людиною. Тепер він майже не сумнівався. Козацька “чайка” існувала. І, можливо, досі лежала десь на дні старого русла. Але зараз муляло його інше – підземна церква. Її віднайти було реальніше.   
— Та ну тебе, — зареготав Олексій, ледь не перекинувши кухоль пива.  
— Ти серйозно повірив у черговий скарб козаків? — А чого не в золото Полуботка, на городі тітки Тетяни? — Пирхнув Вадим.  
Вони сиділи у  барі «Три наката»  на набережній. Просто відпочивали, дивлячись на червоніючій захід сонця. 
Сергій сердито поставив кухоль з пивом на стіл.  
— Я бачив документи. Вони все підтверджують. 
— Документи! — Олексій аж закашлявся від сміху.  
— Та цей старий краєзнавець усе життя копався в архівах. Та він міг сам собі придумати половину тих паперів. Нафантазувати.  
— Не придумав, — тихо сказав Сергій.  
- Він шукав факти.  
Вадим похитав головою.  
— Добре. Навіть якщо та “чайка” існує… І що? Вона лежить десь під десятками метрів мулу. Ти її як збираєшся шукати? Лопатою? У масці з якою ми полюємо за раками? Та ти ж навіть на десять метрів не пірнеш без аквалангу. Я звісно авантюрист, але не настільки.   На це точно не підпишуся.  
Сергій промовчав. Бо саме це лякало його найбільше. Він вже розумів: історія тільки починалася. З Олексієм та Вадімом вони вже колись шукали залишки військових на Май – горі у Кам’янці - Дніпровській. З Вадімом їздили на велосипедах з Нікополя до Чорнобиля та назад. Дві тисячі кілометрів за два тижня.  
А ще було стільки невеликих, але цікавих авантюр, що про них можливо було розповідати декілька годин поспіль.   
- А на пошуки загубленої козацької підземної церкви підпишешся? Раптом запитав Сергій.  
- Там не так глибоко. Це під водоспадами. У Токівському . Ти ж знаєш ці місця.  
- Отакої – почали за здравіє, а закінчили за упокой.  Сказав Олексій.  
- Нова пригода на дупу. Хоча…  А що? Майбутні вихідні в мене вільні. Ти Сірього підписуєшся під тим, що знаєш де шукати?  
- Знаю. І Сергій дістав з кишені перемальований з одного з документів покійного Кленова мапу – схему.  
- Ось тут.