Мапа старого русла

Глава 1  
Карта старого русла. 
Противний осінній дощ повільно, неначе сльози по обличчі,  стікав по шибках старого будинку на околиці міста. Вітер шарудів вже майже голими гілками яблунь у нині занедбаному садку,на Новопавлівці.  А десь за чужими городами глухо гавкав собака.  
У хаті Степана Петровича Кленова пахло пилом старих книжок, тютюном та сушеними травами, які господар, збираючи,  розвішував попід стелею ще з літа.  
Сергій сидів за важким дубовим  столом та  крадькома розглядав, цю таку знайому, але ховаючу багато таємниць  кімнату. 
Уздовж білених глиняних стін височіли полиці з книгами — тут була історія усіх  Запорозьких  Січей, та козацтва у всьому, нині Нікопольському районі.  Нотатки, старі карти. Пожовклі папки з написами чорнилом, та олівцями. 
На одній зі стін висіла старезна, але з любов’ю реставрована  козацька шабля, а під нею — чорно-біла фотографія молодого Кленова,  серед археологічної експедиції десь у степах.  
Зараз – же  господар виглядав доволі кепсько.  
Степан Петрович дуже  схуд за останній рік. Його руки помітно тремтіли, коли він наливав горілку у гранчасті, ще радянських  часів  склянки. Але очі лишалися живими — уважними та  гострими, як у людини, котра все життя полювала за схованими часом  таємницями.  
— Ну що, Сергію… — тихо мовив він, ставлячи пляшку на стіл.  
— Давай, друже  за чергову зустріч. Бо хто його знає, чи ще побачимось.  
Сергій незручно посміхнувся.  
— Та годі вам, Степане Петровичу. Ви ще до дівчат бігати будете. Які ваші роки?  
— Не “годі”, — Владно перебив той.  
— Я свій організм знаю краще за лікарів. Часу в мене вже дуже мало.  
Вони випили.  
Горілка виявилася міцною та такою  різкою, що аж перехопило подих. Настояна на полину, та ще на чомусь терпкому та пахучому.  
Кленов зморщив обличча, закусив чорним хлібом і деякий час мовчав, ніби наважувався заговорити про щось важливе.  
За вікном вкотре стукнув гілкою у вікно вітер. І тоді Степан Петрович здригнувся, та почав говорити: 
— Ти ж пам’ятаєш, — нарешті сказав він,  
— Я все життя займався козацькими переправами на Дніпрі? Історію січей. Взагалі темою козачини. 
— Авжеж. Ваші статті навіть у Києві друкували. Я читав. А всі ваші книжки є в моїй бібліотеці.  
Кленов хмикнув.  
— Статті… Книжки… То таке. Найважливішого я там ніколи не писав.  
Сергій здивувавшись, повільно підвів очі.  
Старий  встав із-за столу та  підійшов до старої шафи.  
Довго рився у нижній шухляді, поки не витягнув загорнутий у полотнину пакунок. Він поклав його перед Сергієм обережно, майже урочисто.  
— Розгорни.  
Під старою тканиною, від якої тхнуло застарілим пилом,  лежала мапа.  
Не копія не сучасний   друк — справжній старий товстий аркуш із пожовклим папером, темними плямами часу та майже  вицвілими чорнильними позначками.  
Сергій обережно провів пальцями по краю.  
— Це що?..  
Кленов налив собі та Сергію ще трохи горілки.   
— Старе русло Дніпра. Ще до затоплення. Бачиш? Плавні бачиш? Тут… — він ткнув пальцем у вигин між позначками плавнів,  
— Десь у  цьому місці лежить затоплена козацька “чайка”.  
Сергій мовчав.  
— Ні, це не легенда, — тихо додав Кленов.  
— Я знайшов часткові  підтвердження ще тридцять років тому. А потім шукав підтвердження беззаперечні. Архіви, записи, козацькі листи. А потім один дід із Капулівки,  переповів  мені старий переказ, типа місцеву легенду,  про затонулий човен. Ця легенда передавалася у їх сім’ї через багато поколінь. І  я  вважаю що це правда. Хоча достеменно довести цього не можу.    
Він говорив спокійно, але в голосі відчувалося приховане хвилювання.  
— Чайка йшла вгору  по Дніпру після невдалого походу. На Микитиньську січ. Що була у Нікополі. Так, та сама, де Богдан Хмельницький, вимушений був оголосити поєднання України з Росією. Везли на ній,  щось дуже цінне. Чи то золото, чи військову касу, чи то церковні речі — точно не знаю. Але знаю, що Хмельницький дуже чекав ту чайку. Але, мабуть була буря. Човен  пішов на дно. Ніхто з тих, хто був у човні тоді не вижив.  
Сергій усміхнувся кутиком губ.  
— І ви хочете сказати, що весь цей час ніхто її не шукав?  
— Шукали, — коротко відповів Кленов.  
— Але не там. Дніпро заховав її так, що вона й досі десь у його глибинах.  
У кімнаті стало тихо. Лише цокав старий годинник на стіні.  
— А чому ви самі не підняли її? Ви б тоді мабуть стали – б ще більш знаменитим ніж Мозолевський із своєю скіфською пектораллю. 
Старий гірко засміявся.  
— Бо життя, Сергію  — не пригодницький роман. Для цього потрібні гроші, техніка, водолази, дозволи… Тим паче все це  зараз під товщею Каховського водосховища. На глибині метрів так з тридцять. А периметр  пошуків може бути не один квадратний кілометр.  
Він повільно сів назад за стіл.  
— Зараз дістатися до неї майже неможливо. Та й чи правий я? Сам вже не знаю. 
Кленов дивився на карту так, ніби бачив перед собою не пожовклий папір, а власну молодість.  
— Може колись… — Тихо промовив він.  
— Колись. Станеться диво, і  вода відступить. Або знайдеться хтось достатньо впертий.  
Сергій уважно дивився на старого.  
У цю мить йому раптом здалося, що Кленов запросив його не просто на чарку горілки. Він ніби передавав щось значно важливіше за стару карту. За вікном знову завив вітер. 
- Ви хочете, щоб її знайшов я?  
- Ти молодий. А я вже пожив. І я знаю, ти не з чорних шукачів. Ті б точно знайшли. Тільки що б вони з цією знахідкою  зробили? До музеїв точно нічого не дійшло б.  
Кленов гірко зітхнув.  
- Я так розумію це типу, ваш заповіт? Сергій дивився старому вченому просто у вічі.  
- Можеш гадати і так.   
А ще, якщо буде можливість, пошукай під водоспадами у Токівському. Там теж може бути щось цікаве. Але ці пошуки будуть з ризиком для життя.  
Він посміхнувся.  
- Та навіщо я тобі все це кажу. Ти ж дурний. Таки полізеш.  
- Полізу. Відповів Сергій.  
- От і я кажу – дурний. Як і я.  
Того вечора, вони сиділи допізна.  
Степан Петрович захмілів, та  розповідав Сергію дуже довго і багато, як ту чайку знайти. Що може бути заховано під водоспадами. Просто про своє життя. Та про несправедливість до науки. До історії свого краю. Та ще багато чого.  
Все це було фантастично. Цікаво. Та навіть з відтінками містики.  
Впродовж цієї розмови,  у голові Сергія поступово почали народжуватися авантюрні думки.