Пролог

Пролог  
Дніпро цієї ночі шалів та бісився. Холодний,  пронизуючий листопадовий вітер нісся над темною водою так, ніби сам степовий чорт гнав його вгору  до порогів. Темне небо провисло низькими чорними хмарами, а хвилі   били у борти козацької “чайки” з такою силою, що старий дубовий корпус стогнав як живий,  і навіть інколи  тріщав.  
Стерновий Грицько Варивода стояв біля стерна, широко розставивши ноги, щоб не втратити рівновагу. Бризки води засліплювали очі, сивий оселедець на голові, з якої давно зірвало  шапку,  намок та прилип до шиї, а важкий кожух давно став тяжче дебелої кольчуги.  
— Правіше тримай! Веселіше гребіть пани – брати — перекрикуючи вітер гаркнув Грицько.  
— До старого русла не пускай! Тримаймося! Дасть Господь видибаємо.   
Його голос було ледь чутно за посвистом вітру.  А стихія нікого не слухала. Вона шаленіла все більше та більше.  
Тридцять  козаків боролися за “чайку”, мов за власні душі. Одні веслували так, що жили на шиях наливалися синіми канатами.  Інші відчайдушно черпаками викидали воду за борт. Холодні хвилі раз за разом  перекочувалися через борти, збиваючи людей із ніг.  
Біля середини човна під мокрим брезентом стояли важкі дубові скрині — полкова каса. Срібло, золоті дукати. Поруч у полотні були загорнуті церковні чаші, срібні хрести та позолочені оклади для нової церкви у Микитинській Січі.  Усе це чекав Богдан Хмельницький. Довезти це майно було край важливо. Але Дніпро мав свої наміри.  
— Отамане! — Закричав молодий козак Іван Цибуля. Він був на носі.  
— Батьку, нас крутить!  
І в ту мить “Чайку” різко потягнуло вбік. Течія, мов велетенська рука, схопила судно і понесла у чорну прірву між невидимими берегами. Веслярі від натуги закричали, налягаючи на весла, та вода була сильнішою. 
Грицько відчув, як у грудях похололо. Вперше у житті йому стало моторошно. І здавалося, що у цю мить він бачив над чайкою чорну постать із косою у руці. Вона либилася своєю жовтою посмішкою, а очі були чорні, як діри, на вибіленому часом, кістлявому обличчі.  
Про старе русло та ями з водоворотами, отаман, який проходив Дніпром не одну сотню разів,  знав  ще від діда. Підступне місце, де вода крутилася виром навіть у тиху погоду. А під час осінніх буревіїв оскаженілий  Дніпро там пожирав цілі човни.  
— До берега! До берега, брати — Відчайдушно ревнув отаман.  
— До берега, бісові душі! Що ж ви слабі такі!  
А берега того зовсім  не було видно. Навкруги лише чорна вода,тяжкі свинцеві хмари  та  вітер.  
Раптом щось глухо вдарило у днище. Це був плавун. Корч, який відірвало від берега, та носило по хвилях.  
“Чайка” здригнулася так сильно, що двоє козаків вилетіли за борт. Один ще встиг щось закричати, але хвиля миттю накрила його з головою.  
— Каміння! — Пролунало десь у темряві.  
- Господи поможи!  
Днище затріщало. У човен, з якого давно  зірвано негодою, очерет, що був прив’язаний по бортах,  ринула вода.  
Козаки відчайдушно кинулися до відер та черпаків, але холодний Дніпро вже хлюпав у човні по коліна. Судно повільно, але важко просідало вниз. Воно здавалося на волю стихії, немов тяжко поранений звір мисливцю.  
Грицько вихопив шаблю і з люттю вдарив по канату, яким були прив’язані скрині. Скинув у воду кормовий фальконет.   
— За борт їх! У воду все тяжке. Рятуйте життя та човен!  
Та було вже пізно. Нова чорна хвиля налетіла збоку, висока, мов стіна. Вона й перевернула “чайку”.  
Світ щез у крижаній чорній воді. Люди, скрині, зброя — усе перемішалося у скаженому вирі.  
Козаки кричали, хапалися один за одного, але течія тягнула вниз, у темну безодню. Немов зграя водяників, вчепилася у шаровари. І вже не відпускала. 
Грицько ще встиг виринути. На однісіньку мить. Він побачив над собою чорне небо, скажений дощ та перекинуту “чайку”, яка повільно зникала під хвилями разом зі скарбом та  церковним золотом. А потім Дніпро забрав і його.  
А на Микитинській Січі, гетьман війська Запорізького  Богдан Хмельницький тієї ночі довго стояв біля вогнища. Була вже дуже пізня година, а “чайка” яку він так чекав все не приходила. Вітер гудів над Микитиним Рогом , полум’я смолоскипів смикалося від поривів, а козаки уникали дивитися гетьману в очі. Хмельницький мовчав. Лише стискав у руці срібний келих так сильно, що аж побіліли пальці. Він вже все зрозумів. І був дуже не в гуморі. Але змінити геть нічого не міг.