Глава 2

Дівчина стояла і намагалася розпізнати на обличчі Елизара натяк на невдалий жарт. Проте чоловік залишався серйозним. 

– Це неможливо, для чого ці вигадки? Навіть, якби я й справді була вагітною, то ти не знав би. Минуло лише кілька годин від нашої з Анваром близькості.

– Цього достатньо. Ти - сильна магічка, він - сильний маг, очевидно магія зіграла свою роль. Я відчуваю у тобі свою родинну магію, а отже ти вагітна від мого брата, або іншого родича.

– Це Анвар, – Евеліна приклала долоню до рота. Елизар говорив так, ніби вона втішала гарнізон солдат, а не єдиного коханого чоловіка. Почуте настільки шокувало її, що не могла отямитися й підібрати відповідних слів, – але як же це? Як таке можливо?

– Ну,  якщо бажаєш, то я можу нагадати, як відбувається зачаття, - Елизар посміхнувся та поклав руку на її талію, злегка притиснувши до себе дівчину. Евеліна забрала долоню від рота та схопила чоловіка за лікоть.

– Не треба, я не це мала на увазі. Просто так несподівано.

– Розумію, мені варто було почекати, – Елизар винувато опустив голову. Дівчина не могла повірити, що стане мамою. Носила під серцем частинку коханого, яка завжди нагадуватиме про нього. Здавалося, тепер вона ніколи не зможе забути Анвара, як планувала. Щоб не впасти, стиснула руку чоловіка:

– Ти впевнений?

– Так, поки там крихітний згусток магії, навряд чи хтось помітить, але з кожним днем він збільшуватиметься і ти не зможеш довго приховувати вагітність. 

До намету повернувся Вінсент та суворим поглядом зміряв Елизара. 

– Айнерія – майбутня королева, тож ставтеся до неї відповідно, – перевів погляд на Евеліну й вже лагідніше промовив, - командири чекають на тебе, вийди до них і прийми їхню присягу. Тобі нічого робити не потрібно, просто стояти. Дівчина кивнула й, захмеліла від новини, невпевненим кроком направилася до виходу. Вийшла з намету та завмерла на місці. На неї дивилися сотні очей. Кремезні воїни зверхньо ковзали по ній поглядом й здавалося не збиралися визнавати владу чужинки. Евеліна випнула груди вперед, демонструючи пектораль. Гучний голос Вінсента змусив усіх замовкнути:

– Нарешті доля посміхнулася нам і повернула істинну володарку. Айнерія – донька Джорджа Рідмана, готова прийняти вашу присягу у вірності. 

Воїни стали на одне коліно й покірно схилили голови. Пектораль замайоріла блакитним сяйвом та огорнула поляну. Яскраве світло торкнулося кожного, увібрало частинку магії  та розмитим клубком звернулося назад у пектораль. Хоч Евеліну і прийняли, проте на обличчях далмарійців відображалося невдоволення. Вінсент владно розпорядився:

– Ми відступаємо до Ментбургу. Це наказ володарки…

Минуло два тижні з того часу, як далмарійці покинули Генісінськ. Евеліна стояла у вітальні розкішного маєтку місцевого герцога у Метбурзі й, поклавши долоні на живіт, задумано дивилася у вікно. Вона вже звикла до думки, що тепер не сама й несе відповідальність за своє дитя та країну. Спочатку виникла думка повідомити Анвару про його несподіване батьківство, але згодом, вирішила не обтяжувати його цією новиною. Зрештою, він не зобов’язаний нести відповідальність через дію квітів, що задурманили розум. Розуміла, що коханому не потрібна ні вона, ні її дитина, тому не бачила сенсу казати йому про це. Маля буде тільки її й ніхто крім Елизара не знатиме, хто являється батьком. До кімнати зайшов Елизар та привернув увагу:

– Доброго ранку, моя пташечко!

Чоловік підійшов та нахабно поцілував у щічку.  Це перша вільність, яку він дозволив собі за ці два тижні. У місці поцілунку щоку охопило легке поколювання. Двері гучно зачинилися й дівчина побачила Вінсента. Похмурий, з насупленими бровами, чоловік всівся у крісло та закинув ногу на коліно. Евеліна зрозуміла - попереду непроста розмова й розмістилася на дивані. Елизар сів поруч і якось дивно дивився на дівчину. Незручну тишу порушив Вінсент:

–  Айнеріє, мені відомо про твій цікавий стан, – Евеліна відчула як загорілися щоки, – Елизар розповів. Ти ж розумієш, що ми не зможемо приховувати це вічно? Дитина народиться і всі вимагатимуть пояснень.

– Яких пояснень? Я нічого нікому не винна, – обурення охопило дівчину й вона ображено поклала долоні на лікті. Вінсент обережно добирав слова:

– Ти незаміжня, а народжувати байстрюків не личить королеві. Тобі потрібно вийти заміж.

– Що за нісенітниці? Я сильна доросла жінка, можу подбати й про себе, і про малюка. Мені не потрібний чоловік, виховаю дитину й сама.

– Я не сперечаюся, але у Далрмарії не схвалюють дошлюбні стосунки. Щоб уникнути пересудів, ти мусиш взяти шлюб. Крім того, королівству потрібний король.

Евеліна важко зітхнула. Не бачила поруч з собою нікого крім Анвара. Цей чоловік повністю полонив її серце і, щоб вона не робила, як не намагалася, забути його не могла. Туга роздирала душу, очі прагнули побачити коханого хоч на мить, вуха жадали почути його голос і з кожним днем ставало тільки гірше. Дівчина знала, що не зможе більше довіритися жодному чоловікові, принаймні не зараз. Вона стиснула губи й намагалася здаватися переконливою:

– Я – королева, гадаю можу порушити певні традиції й народити дитину без чоловіка.

– Знать це не схвалить, а тебе вважатимуть розпусною дівицею, – Вінсент підвищив голос і, наче згадав про щось, знову  лагідно заговорив, – зараз твоя вагітність мало помітна, кілька днів тому я вловив їхню магію у тобі. Спочатку звинуватив Елизара, але він розповів мені, що винен його брат. Згодом усі відчують магію ворога й уяви, який резонанс це викличе. Королева-чужинка вагітна від ворога, який її покинув.