Епілог.

Париж. Монпарнас. 15 вересня 2010 рік.

Сірий дощовий ранок стелився над містом. Скло хмарочосу блищало в хмарах, коли чоловік із тростиною вийшов із авто на паркуванні вежі Монпарнас й кульгаючи направився до входу. Скляні розсувні двері відкрилися перед ним. Охоронець підняв суровий погляд, але його очі миттєво повеселішали, й він із посмішкою звернувся до чоловіка:

 — Вітаю вас, пане Верт. Радий вас знову бачити. Як ваше здоров’я?

— Дякую, Олівере, вже добре, - відповів Отто, проводячи перепусткою та проходячи всередину. Отто повільно пройшов коридором у напрямку ліфта. Його кроки луною відбивалися в мармурі підлоги.

В руці — трость із темного горіха, подарована лікарем. Після поранення він усе ще кульгав, і кожен крок нагадував про той день біля Вільшанського водосховища.

Піднявшись на 32-й поверх, Отто із подихом штовхнув двері офісу «Commercial Helvetia CA»

Секретарка підвела голову:

— Вітаю, Отто! Рада бачити! Як справи?

— Дякую, Марі-Анж. Все добре, - відповів Отто. — Шеф на місці?

— Мсьє Фаркаш чекає на вас, — тихо сказала вона.

Отто кивнув і зайшов до кабінету.

Президент компанії Акош Фаркаш стояв біля панорамного вікна, спиною до дверей. Париж розстилався перед ним — туман, дощ, і ледь помітна у хмарах Ейфелева вежа на горизонті.

— Отже, ти повернувся, — промовив він, не обертаючись.

— Так, — відповів Отто. Голос трохи хрипів. — Але не з тим, із чим мав.

Фаркаш повільно обернувся.

— Сідай.

Отто опустився у крісло, поклав ціпок поруч і важко видихнув.

— Архів... його не існує більше. Те, що залишилося, — вода і попіл. Грубер загинув, разом із усім, що ми шукали.

Фаркаш мовчки слухав. На його обличчі не було ні гніву, ні розчарування — тільки спокійна втома.

— Ти зробили все, що зміг, — нарешті сказав він. — А може, навіть більше.

Отто похитав головою.

— Але я не виконав доручення. Ви фінансували цю експедицію. Я повинен був повернути документи вашого батька — і не зміг.

Фаркаш підійшов до свого столу, узяв срібну запальничку, повільно підпалив сигару, затягнувся і якийсь час мовчав.

— Мій батько, — тихо почав він, — був людиною честі. І я завжди боявся, що ті архіви зруйнують його ім’я. Що там може бути... щось, що не варто було колись робити.

Він поглянув на Отто. — Але тепер я знаю: там не було нічого, чого варто було соромитися. Ти дізнався правду, Отто. І зберіг честь нашої родини.

Отто підвів очі. У них блиснув вогник, який він намагався приховати.

— Значить, місія все ж була не даремною.

— Ні, — відповів Фаркаш, гасячи сигару. — Вона була потрібною. І не тільки мені.

Він зробив паузу, підійшов до вікна й додав:

— Відпочинь, Отто. Париж все ще вміє лікувати рани.

Отто підвівся, трохи хитнувшись, узяв ціпок.

— Дякую, мсьє Фаркаш.

Він вийшов, залишивши позаду офіс, у якому пахло колумбійським тютюном і дощем.

На вулиці, серед шуму міста, він глибоко вдихнув повітря. Париж зустрічав його, як старого друга — холодно, але щиро.

Він постояв, спираючись на ціпок, і прошепотів:

— Кінець однієї історії. Але, здається, не всіх її таємниць.

Київ. Майдан Незалежності. Той же день.

Вітер гойдав прапори над Майданом. На схил вулиці Інститутської падало м’які сонячні промені, а внизу, під мостом, немов мурашник, рухались машини.

Нік стояв, спершись на перила. Коли Марія підійшла, він навіть не повернувся — просто відчув її присутність, тиху, впевнену.

— Я думала, ти вже поїхав, — сказала вона.

— Сьогодні ввечері, — відповів Нік. — Полковник Бомон хоче бачити мене особисто.

Марія кивнула.

— Тоді це прощання?

— Напевно, — тихо сказав він. — Хоча в нашій роботі ніколи не можна бути певним.

Вони стояли поруч, мов двоє, яких війна викинула на берег із різних сторін. Довкола було чути шум міста, сміх та кроки — життя тривало.

— Я думав, ти мене зрадила, — промовив Нік після паузи. — У Колочаві, біля водосховища...

— Ти помилявся, — спокійно відповіла вона. — Я просто робила свою роботу.

— І тепер шкодуєш?

— Шкодую, що довелося брехати тим, кому вірила.

Він усміхнувся — втомлено, але щиро.

— Ти не змінилася, Марі. Ти все ще граєш ролі, але тепер вони справжні.

— А ти, «Вожай», — вона подивилась йому просто в очі, — все такий самий безумний романтик. Пірнаєш у темряву, не маючи кисню.

— І щоразу виринаю, — сказав Нік.

Вітер зірвав з її волосся пасмо й кинув йому на плече. Вона не відвела погляду.

— Ти поїдеш до Парижа, — промовила Марія. — А я залишуся тут. У нас різні війни, Ніку.

— Але одна пам’ять, — відповів він.

Вони стояли ще мить у мовчанні.

Марія ступила ближче, поклала руку йому на щоку.

— Тільки не забувай, — прошепотіла вона, — що в Україні ще є таємниці, які ти не знайшов.

— Можливо, — тихо сказав він, — але деякі з них я вже знайшов тут.

Вона ледь усміхнулася. І тоді, без поспіху, без пристрасті, а радше з сумною ніжністю вони поцілувалися.