Глава 10. Карпатське море.

Отто, Нік і Марія сиділи на терасі готелю «АЖІО» у Колочаві, пили каву та милувалися вересневим сонцем, яке проганяло ранкову прохолоду Карпат. Долина Вільшанського водосховища сяяла на сонці, а легкий вітерець шурхотів у верхівках смерек.

Раптом пролунав клаксон. На подвір’я готелю заїхав автофургон із логотипом відомої кур’єрської компанії. Водій із паперами вийшов із кабіни й пройшов у фоє.

— Пан Отто Верт? — запитав він, тримаючи коробку з печаткою. — Вам доставка.

Отто підписав папери, Нік і Марія допомогли перевірити вміст: гідрокостюми, балони з киснем, ласти, маски, мотузки й водонепроникні сумки. Все було на місці й у відмінному стані.

— Акош не підвів, — тихо промовив Отто, обережно оглядаючи спорядження.

Вони перенесли обладнання до свого мікроавтобуса, ретельно розклавши його, перевіряючи кожну деталь. Вечір підходив до кінця, а сонце вже ховалося за гори.

— Завтра ми готові до занурення, — сказав Нік, стискаючи мотузку в руках.

Марія кивнула, відчуваючи, як серце починає битися швидше. Вони сиділи ще кілька хвилин, дивлячись на тиху гладь водосховища, де під товщею води ховалися таємниці минулого.

Все було готово. Наступного дня вони мали з’ясувати, чи залишилися у Вільшанському водосховищі секрети угорського штабу.

***

Наступного ранку сонце лише починало підніматися над горами, розливаючи тепле світло по дзеркальній поверхні Вільшанського водосховища. Повітря було свіже й прозоре, вітер тихо шурхотів у верхівках смерек.

Отто й Нік винесли спорядження на берег і розклали його на ковдрі. Кожен балон перевіряли кілька разів, приміряли гідрокостюми, налаштовували маски й ласти.

— Все має бути ідеально, — сказав Отто, коли оглядав останні деталі свого обладнання. — Під водою немає місця для помилок.

— Я готовий, — кивнув Нік. — Ми вже це проходили раніше, знаємо, що робити.

Марія стояла поруч, стискаючи руки. Її серце билося швидше, ніж у попередні дні. Вона відчувала хвилювання, страх і тривогу одночасно.

— Я… я не хочу, щоб ви йшли безповоротно, — тихо сказала вона. — Знову залишусь одна…

Отто поклав руку їй на плече.

— Марі, ми обережні. Ми знаємо, що робимо. Ти залишаєшся на березі — і це твоя місія зараз.

Вона кивнула, але серце не заспокоювалося. Здавалося, вода манила таємницею й небезпекою одночасно.

Чоловіки підв’язали балони та наділи маски. Ласти важко клацнули, коли вони стали на кромку води.

— Пам’ятай, — звернувся Нік до Отто, — сувора дисципліна. Взаємний контроль. І ніяких імпровізацій.

— Зрозумів, — відповів колишній агент.

Вони зробили перший крок у воду, холодна рідина охопила тіла, а поверхня дзеркально відбивала сонце. Марія відступила на кілька кроків назад, спостерігаючи за ними. Серце її калатало від страху та безпорадності, але вона знала — зараз вони вже занурюються у невідомість, у ті глибини, де ховаються секрети минулого.

Це фрагмент для ознойомлення...
Якщо Ви зацікавились й бажаєте читати далі напішіть мені:
suhajmag@gmail.com
Я обов'язково Вам відповім