Глава 9. Колочаський Мольфар.

Це фрагмент для ознойомлення...
Якщо Ви зацікавились й бажаєте читати далі напішіть мені:
suhajmag@gmail.com
Я обов'язково Вам відповім.

Дорога до полонини виявилася важчою, ніж гадалося. Вузька стежка петляла між смереками, ховаючись у вологому тумані. Час від часу внизу, з долини, долинали приглушені удари води, що спускалася з греблі ГЕС. Нік йшов напружено, пильно вчитуючись у кожен слід на землі. Отто лишався мовчазним, щось прораховував у своїй голові. Марія ж відчувала, як із кожним кроком стискається її серце: вона не знала, чого чекати від зустрічі з мольфаром.

Нарешті ліс розступився, відкриваючи невелику галявину. Посеред неї стояла хата — наче виросла з самої землі. Дах був укритий товстим шаром дерну, з якого пробивалася трава й навіть маленькі квіти. Стіни — з грубих темних колод, місцями оброслих мохом. Дим з тонкої труби здіймався у холодне повітря, повільно розчиняючись у небі.

Довкола хатини виднілися дивні речі. На паркані висіли старі дерев’яні різьблені дощечки з символами сонця та хрестами, прив’язані червоні нитки, засушені трави, підвішені догори корінням. На кілках — висушені черепи козлів і оленів, що дивилися порожніми очницями просто на прибулих. Здавалося, тут кожна річ мала значення і була оберегом.

Марія відчула, як у неї по спині пробіг холод.

— Він справді… живе, як з іншого світу, — прошепотіла вона.

Отто стиснув губи.

— Такі люди часто більше знають, ніж хочуть казати. Головне — не прогнівати.

Нік підійшов ближче й зупинився перед дверима, зробленими з важких дошок, перев’язаних залізними скобами. На них була вирізьблена голова вовка з оскаленими іклами.

— Ну що, стукаємо? — запитав він, озираючись на товаришів.

Та відповісти вони не встигли. Двері повільно рипнули й відчинилися самі. З темряви вийшов чоловік — сухорлявий, із довгою сивою бородою, що спадала майже до грудей. На плечах його була накинута стара вовняна накидка, а очі… очі світилися так, наче бачили їх усіх наскрізь.

— Я знав, що ви прийдете, — тихо мовив він, і голос його рознісся, немов гул у самій землі. — Але ви ще не знаєте, що шукаєте.

Старий, що з’явився на порозі, справляв враження людини, яка ніби вийшла з іншого часу. На ньому була довга овеча шуба — гуня, поношена, але чиста, з важкими дерев’яними ґудзиками. Під нею виднілася вишита сорочка з густим червоним орнаментом по коміру й манжетах, поверх якої він носив старий кептар із темної шкіри, густо прикрашений металевими ґудзиками й різьбленням. Вузькі вовняні штани, затягнуті на литках мотузками, спадали до постолів із грубої шкіри. На голові — чорний фетровий капелюх із вовняним китичним шнурком і воронячим пір’ям, яке колихалося на вітру.

Довга сива борода спадала на груди, а руки були сухі, мов коріння старих буків. В очах його світилася дивна суміш суворості й глибокого знання, від якого Марії стало моторошно: здавалося, цей погляд бачив крізь людей і часи.

Він кивнув їм, запросивши жестом до хати. Усередині було тепло: пахло димом, сушеними травами й старим деревом. На стінах висіли хрести, дерев’яні різьблені знаки й амулети. Марія та Отто обережно присіли на лаву біля вікна, Нік залишився стояти у дверях, спостерігаючи. Старий витягнув з кишені люльку, набив тютюном, підпалив і зробив кілька глибоких затяжок.

— То ви шукаєте те, що краще б спало й надалі, — озвався він, повільно сівши на лаву біля вікна. — Чули про «Лисячу нору»?

— Саме про неї ми й прийшли спитати, — відповів Отто, нахмурившись.

Старий примружився.

— «Лисяча нора» не та, де лисиця ховається. Це зовсім інше. Замаскована під дерев’яну хижу. Там сидів угорський штаб. Люди думали — то проста будівля, а під нею — бункер, бетон, кабелі, приховані таємниці.

Далі буде...