Глава 8. Знову у Колочаві.

Мікроавтобус, гуркочучи двигуном, упевнено тягнувся вузькими серпантинами гірської дороги. За вікнами відкривалися краєвиди, від яких перехоплювало подих: глибокі ущелини, вкриті густим смерековим лісом, стрімкі потоки, що з шумом падали вниз по камінню, та вершини, що губилися в серпанку. Високо над дорогою кружляли круки, їхні чорні силуети різко вирізнялися на тлі блідого неба.
Нік сидів за кермом, зосереджений і майже мовчазний. Його руки впевнено тримали кермо, він точно виводив машину у крутих віражах.
— Добре, що хоч асфальт тримається, — буркнув він. — Пам’ятаю, ще десять років тому тут можна було колесо залишити після першої ж ями.
— Це Карпати, — відгукнулася Марія, яка сиділа на задньому сидінні й милувалася видом. Її голос був м’який, майже замріяний. — Тут час тече інакше. Дороги латають, будинки старіють, але гори залишаються тими ж.
Отто, що сидів поруч із Ніком, не реагував на їхню розмову. Він дивився кудись уперед, але очі його, ніби, не бачили дороги. Думки блукали глибше, в тіні спогадів.
«Дід у Колочаві розповідав мені про те місце… старі тунелі, бункери, кабелі, що ведуть у невідоме. Якщо ми знайдемо «Колибу» — знайдемо і те, що шукаємо… А може й те, чого краще було б не знаходити», — думав він, машинально зводячи брови.
Мікроавтобус подолав Міжгірський перевал і почав плавно спускатися вниз. Перед ними відкрилася долина, де, мов срібна стрічка, в’юнилася річка Теребля. Один берег, вкритий густим лісом, підіймався круто вверх. По іншому – пологому – розкинулися маленькі хатини під шиферними дахами, подвір’я з дерев’яними парканами, старі криниці. 
— Гарна земля, — тихо промовила Марія, притулившись ближче до вікна. — І якась… справжня. Без прикрас.
Нік кинув у дзеркало короткий погляд.
— Так. Але ж і жорстка. Тут люди виживали століттями, коли держави навколо мінялися, а гори лишалися тими ж.
— Саме тому й бункери будували тут, — вперше заговорив Отто. Голос його був твердіший, ніж зазвичай. — Лінія Арпада мала тримати фронт. Гори самі по собі — фортеця. Треба лише вміти використати їх правильно.
Вони проминули Синевир, потім Негровець. Дорога стала вужчою, і на повороті, де схил круто спадав до річки, Нік навіть збавив швидкість. Нарешті попереду з’явився знак: «Колочава». Дерев’яні ворота з різьбленим написом вітали приїжджих, а трохи далі, за поворотом височіла старовинна дерев’яна церква. Вони прохали вулицею села й Отто згадав минулий візит у Колочаву – колибу «Жандармська управа», де вони із краєзнавцем Белою дуже смачно повечеряли. Далі - готель «АЖІО», на балконі якого він ховався від куль Грубера… Попереду з’явилося перехрестя, біля якого стояв пам’ятник Вівчарю — могутня постать із палицею, мов вартовий цього краю.
— Тут повертаємо праворуч, — раптово скомандував Отто.
Нік різко глянув на нього:
— Ти впевнений?
— Абсолютно. — Отто показав рукою в напрямку гори. — Там, під мостом, - перший бункер. Але він вже перетворений на музей, нічого цікавого ми там не знайдемо. Та ось далі… — він зупинився, ніби підбирав слова. — Далі буде важливіше.
Вони їхали ще хвилин десять. Дорога вилась вздовж річки, що повільно текла по долині між горами, вкритими смерековими лісами. І раптом ліворуч з’явився навісний пішохідний міст через річку, а поруч — вказівник у вигляді дерев’яного будиночка з надписом, що вицвів на сонці : «Мінеральне джерело Колочава».
— Зупиняйся тут, — твердо сказав Отто.
Нік загальмував, і мікроавтобус різко завмер обабіч дороги.
— Що ми шукаємо? — озирнулася Марія.
Отто вийшов першим, глибоко вдихнувши запах лісу та річки.
— Навпроти мосту, у лісі, є старий бункер зв’язківців. Руїни. Кажуть, від нього під час війни прокладали кабелі до штабу, можливо того самого об’єкту «Колиба». Якщо ми знайдемо їхні залишки, вони мають привести нас туди.
Нік кинув короткий погляд на Марію, потім на багажник.
— Тоді витягуємо іграшки. Металошукачі, лопати.
— І трохи терпіння, — додала Марія з ледь іронічною усмішкою. Але всередині її вже починало стискати дивне відчуття: все це було схоже на полювання. І здобич ще невідома, але вона відчувала — поруч.
Трійця розвантажила спорядження, вдягла важкі наплічники й рушила вузькою стежкою в бік лісу, який темнів на схилі гори, наче приховував свої таємниці.

Стежка вела їх угору все вище. Смереки росли густо, темним муром закриваючи небо, і лише вузькі промені сонця пробивалися крізь гілля, граючи золотими плямами на мохові. Вологе повітря пахло хвоєю, сирістю й старою землею. Під ногами хрустіли гілки, каміння котилося вниз у провалля, лякаючи глухим гуркотом.
— Тут ніби сам ліс стежить за нами, — пробурмотіла Марія, обережно тримаючись трохи позаду.
Нік ішов попереду, тримаючи металошукач перед собою. Він виглядав, як досвідчений провідник: уважний, зосереджений, наче кожен камінь чи корінь міг приховувати небезпеку. 
— Ми на місці, — видихнув Отто, і в його голосі вперше за довгий час звучала не суха впертість, а справжнє полегшення.
Перед ними, серед хащ і коріння, відкрився обвалений вхід до бункера. Темна діра в бетоні нагадувала рот, що ось-ось втягне їх у свою холодну тишу.
— Це старий бункер, де колись розташовувались військові зв’язківці, що налагоджували польовий зв’язок з об’єктами Ліні Арпаду. Але мені розповіли також, що була одна постійна лінія зв’язку, яку побудували німці й напевно вона вела до того самого штабу, що був замаскований під дерев’яну карпатську хату. 
Нік ввімкнув свій металошукач й почав обходити бункер навколо. 
— Пії… Пії… — пролунав перший різкий сигнал.
Вони швидко зняли верхній шар ґрунту. І справді: з-під землі визирнув іржавий шмат кабелю, колись обгорнутого в гума пласт, а тепер потрісканого, вкритого пліснявою.
— Це воно, — тихо мовив Отто. — Зв’язкова лінія.
— Але він порваний, — Нік нахилився, торкнувся кінця кабелю. Той розсипався просто під пальцями. — Куди він вів — можна лише гадати.
Отто мовчки провів металошукачем трохи далі. Сигнал зник. Вони пройшли ще з десяток метрів схилом, ковзаючи по вологому мохові, долаючи коріння та каміння. Прилад мовчав, лише віддалений крик крука розрізав тишу.
І раптом знову — «Пії!»
— Є, — вигукнув Отто. — Дивись!
Під тонким шаром землі знову знайшовся шмат кабелю, але тепер він ішов глибше у схил. Довелося копати. Лопати рили землю важко — каміння чіплялося, ґрунт був мокрий.
Марія стояла осторонь, тримаючи наплічник, спостерігала, як чоловіки в поті чола намагаються віднайти бодай якийсь слід. В її думках знову зазвучали голоси — генерал СБУ - Н. з його холодними наказами, резидент DGSE, що завжди вимагав точності, і Отто, який ставав водночас союзником і небезпекою. Вона відчувала, що кабелі ведуть не тільки до бункера — вони ведуть її глибше у власну гру, де на кону стоїть значно більше, ніж просто карта.
— Тримай! — крикнув Отто, кидаючи вбік камінь, що заважав копати. — Ось, бачиш? Кабель знову пішов угору схилом.
Нік підняв голову: перед ними здіймався крутий урвистий підйом, вкритий корінням і хащами. Кабель, мов чорна вена, ховався під землею, але прилад час від часу вловлював його відлуння.
— Гарна прогулянка, — іронічно кинув Нік, витираючи піт з чола. — Якби ще знати, що це нас кудись приведе.
— Приведе, — упевнено сказав Отто. Його голос тепер звучав інакше — наче він бачив перед собою щось, чого інші не могли зрозуміти. — «Колиба» десь поруч. Я відчуваю це.
Вони йшли далі, дерлися все вище, ковзали вниз, лаялися, підіймалися знову. Кожен новий сигнал металошукача — як ковток надії. Але кабелі були розірвані, то зникали під скелями, то йшли у хащі.