Глава 6. Просто Марія.

                                                           Париж. Штаб-квартира французької секретної служби. 
                                                                                                                  27 серпня 2010 року.  

Полковник Жослен Бомон сидів у своєму просторому, але стриманому кабінеті на п’ятому поверсі будівлі Генерального директорату зовнішньої безпеки у Парижі. За вікном неслухняний липневий дощ стікав по склу, а в руках полковник тримав стару авторучку, яку бездумно перекладав з пальців у пальці.
На столі лежала видрук розмови з "Вожаєм", відзначена червоним маркером:
"…Я маю діяти через затримання. Потрібен зв'язковий. Хтось, хто буде поруч, оперативно й непомітно."
Бомон відкинувся у кріслі. Високий лоб зморщився. Пальці знову схопили авторучку.
— «Кого ж, чорт забирай, я можу відправити в Ужгород та ще й до завтра…»
Часу не було. Надсилати когось з Франції — означало втратити добу, а, можливо, й саму операцію. Потрібен був хтось, хто вже в Україні. Надійний. З досвідом. І в темі.
Бомон підвівся, підійшов до книжкової шафи, відкрив один із нижніх ящиків. Витягнув тонку чорну теку з написом «Резидентура: Київ / Активні об'єкти».
— «Мені потрібен хтось із локальних, але наш. Щоб міг зіграти адвоката, не привертаючи уваги…»
В очі впало ім’я:
"Марія Томбе. Журналістка. Правозахисниця. Працювала з Посольством В Україні, брала участь у місіях під прикриттям гуманітарних організацій. Рекомендована для неформальних завдань".
Полковник посміхнувся:
— «Томбе. Ідеально. Вожай тебе не чекає, але точно зрадіє…»
Він набрав номер резидента в Києві, Жан-Жака Гійодо. Той відповів майже миттєво, як завжди — ввічливо, без зайвих емоцій.
— Слухаю, полковнику.
— Жан-Жак, потрібна людина в Ужгород вже сьогодні ввечері. Надійна. Без зайвого флеру. Працюватиме під прикриттям — адвокат, можливо журналіст, виконуватиме зв'язок для «Вожая».
— Розумію. У вас є конкретна кандидатура.
— Так, Марія Томбе? — відповів Бомон. — Я знайшов її ім’я у картотеці.
— Марія?! Вона саме повернулась з Дніпра. Має журналістське посвідчення й досвід правозахисної роботи. Її не бояться в поліції — знають. Поважають. Уміє мовчати й діяти швидко.
— Вона працювала із «Вожаєм» у 2004? Вони начебто спрацювалися?
— Так! Мені здається, - навіть більше…
— Добре. Хай вилітає сьогодні ж. Скаже, що представляє правозахисну організацію. Ужгородський СІЗО — її поле для контролю за дотриманням прав людини. За легендою – вона адвокат Ніколя шугая. А ми зробимо все, аби ця легенда не викликала підозри.
— Розуміло. Я все передам.
— І ще… скажи їй: це може бути небезпечно. Але якщо вона погодиться — ми не матимемо кращого кандидата.
— Вона погодиться. Вона завжди погоджується.
Зв’язок обірвався. Бомон ще трохи постояв біля вікна, дивлячись, як дрібний дощ перетворюється на зливу.

                                                                                                              Київ. Посольство Франції в Україні. 
                                                                                                                           Вечір. 27 серпня 2010 року. 

Лампа з матовим абажуром м’яко освітлювала робочий стіл Жан-Жака Гійодо. На столі – чашка з недопитою кавою, дві розкриті теки, телефон і планшет з розшифрованим повідомленням із Парижа. Резидент кидав короткі погляди в документ і нервово постукував ручкою по обкладинці.
— «Якщо вона в Києві — краще кандидатури й не придумаєш…»
За хвилину у двері тихо постукали.
— Заходьте.
У кабінет увійшла Марія Томбе — брюнетка з короткою зачіскою, невисокого росту, але струнка, впевнена в собі, з глибокими карими очима, за якими ховалася жінка, що багато чого знала й розуміла. 
— Жан-Жак? Просили мене терміново. Щось трапилось?
— Так, Маріє. Робота. Складна, але як на тебе — звична.
Третій секретар Посольства Жан-Жак Гійодо кивнув на стілець навпроти:
— Сідай. Сьогодні о 21-й ти вирушаєш до Ужгорода.
— На Закарпаття? - здивувалася Марія. — Але я ж тільки-но повернулась з Дніпра. Мені треба хоча б день...
— Не буде цього дня. Це — завдання з Парижа. Згори. Рівень допуску — як завжди. Операція — чутлива. І ти, схоже, одна з дуже небагатьох, хто впорається з нею не просто оперативно, а ще й… особисто.
— Особисто? – зацікавлено запитала Марія. 
— Твій об’єкт — агент DGSE, нині під прикриттям - як аташе по культурі в Ужгороді. Його затримали українські правоохоронці. 
Жан-Жак зробив паузу й пильно подивився на Марію. 
— Й ти його знаєш... «Вожай».
У повітрі зависла тиша. Марія мовчала кілька секунд, а тоді… усміхнулась. Легко, майже непомітно, але в очах з’явився блиск.
— Ніколя…
— Отже, ти його пам’ятаєш.
— Пам’ятаю? Тоді восени 2004-го я була в Центрі підтримки міжнародних журналістів. Ми всі жили на вулиці Інститутській. Майдан гримів, а він ходив нічними вулицями Києва, вистежуючи того клятого агента ГРУ, що готував замах…
— Й зупинив його.
— Так. В останній момент… Але якби не я, він би не дістався до штабу іншого кандидата. Я ж тоді організувала йому фальшиве журналістське посвідчення репортеру “Голосу Америки”. Саме з тим посвідченням він й проник усередину.
Жан-Жак усміхнувся.
— То ви знайомі не просто як колеги.
Марія трохи відвела погляд, дивлячись у вікно.
— Після тієї справи… деякий час ми листувалися. Потім він зник. Зовсім. Ні дзвінка. Ні листа.
— Ти ображена?
— Ні. Зовсім. Це його шлях. Холодний, як скло. Але надійний, мов годинниковий механізм. Я не ображаюсь. Просто… не забула.
— То ти готова? Твоя легенда — адвокат правозахисної організації. Будеш зустрічатися з чиновниками, працювати в СІЗО, “наглядати за правами затриманих”. Але насправді — координуватимеш “Вожая”.
— Завдання — витягнути його?
— Ні. Поки — підтримати. Отримати від нього інформацію й діяти за його вказівками. Й тільки при потребі — зіграти незалежного гравця. У нього свій план. А твоя присутність там — його зв’язок й наше очі в Ужгороді.
Марія підвелася.
— Тоді я їду. 
Марія вийшла в спекотний київський вечір. Сіла у невеличкий позашляховик Suzuki, що був припаркований на вулиці Рейтарській, нахилила голову на кермо. На очах у дівчини були сльози.