Глава 5. "Вожай" вступає у гру.

Париж. Штаб-квартира французької секретної служби.

25 серпня 2010 року.

У Парижі ранок був сірий і дощовий. Вночі над містом пронеслася гроза, яка до ранку стихла, лишивши по собі рясні краплі дощу, що повільно стікали по вікнах штаб-квартири Генерального директорату зовнішньої безпеки на бульварі Мортьє. Попри похмуру погоду, полковник Жослен Бомон був у гарному настрої. Він уперше за багато тижнів нормально виспався, що для нього вже стало майже розкішшю. Прибувши на службу рівно о восьмій, як завжди, він привітався з мадемуазель Анслен у приймальні та попрямував до свого просторового кабінету. Відчинивши навстіж вікно, впустив усередину свіже озоноване повітря. Він вдихнув на повні груди, повільно сів за важкий дубовий стіл і почав протирати окуляри.
У цей момент пролунав стук у двері.
— Увійдіть, — кинув полковник, не відводячи погляду від скла.
На порозі з’явився капітан Лео Брассак, його особистий помічник. Стрункий, охайний, у бездоганному однострої, він виглядав, як завжди, зразком дисципліни.
— Вітаю, пане полковнику! — чітко, майже урочисто сказав Лео.
— Доброго ранку, капітане. Що нового?
— Щойно надійшли вранішні зведення. Я залишив найважливіше.
— Є щось… цікаве?
— Посольство Франції в Україні повідомляє, що в Ужгороді затримано Отто Верта. Його ім’я вам відоме.
Бомон відклав окуляри й звів брови:
— Отто Верт?.. Давно не чув. Продовжуйте.
— Затриманий українською поліцією в квартирі пораненого історика. Місцева влада підозрює його в замаху на вбивство. Як виявилося — колишній співробітник Директорату, зараз працює в приватному секторі – консультантом у «Comercial Helvetia CA», виконував особисті доручення Президента Компанії – Акоша Фаркаша. Я підготував для вас також розгорнуте досьє цього Отто Верта.
— Так досьє і ці зведення залиште мені. Більше нічого термінового?
— Все інше – справа інших відділів.
— Ви вільні, капітан.
Лео Брассак, поклав на стіл теку з червоним грифом «ТАЄМНО» та видрук з гербом і гаслом: Liberté. Égalité. Fraternité. Чітко розвернувся на підборах і військовим кроком вийшов.     Полковник відкрив теку. Швидко прочитавши сухе повідомлення від Посольства, він почав вивчати досьє Отто Верта.
«Отто Верт, народився у 8 липня 1976 року у Східній Німеччині, в місті Потсдам, в родині інженера цементної промисловості. У 15 років — переїзд до Франції. Освіта — Страсбурзький університет, правознавство, міжнародні відносини. Робота в DGSE, аналітик по Латинській Америці. Поранення у Домініканській Республіці. Медаль Національної оборони. Звільнився після травми. Після цього — затінок, консалтинг, робота на приватний капітал».
Бомон злегка постукав пальцями по досьє. "Що ж ти шукаєш у Закарпатті, Отто? І чому саме зараз?"
Полковник натиснув кнопку селектора:
— Мадемуазель Аліса, терміново знайдіть мені агента «Вожай». Повторюю — терміново.
Не минуло й години, як у знайому приймальню DGSE на бульварі Мортьє у 20-у окрузі французької столиці зайшов худорлявий чоловік років сорока, з пронизливим поглядом сірих очей і тонкою посмішкою, яку рідко бачили навіть його колеги. Спецагент Ніколя Шугай із позивний «Вожай» — він був легендою серед агентів: холоднокровний, мовчазний, з українським корінням, яке він зберігав у серці як оберіг. 
Він зупинився перед референткою:
— Вітаю, мадемуазель Аліса! Ви сьогодні особливо чарівна.
— І вам доброго дня, Ніколя. Проходьте, полковник вас чекає.
У кабінеті, як завжди напівтемному, за дубовим столом сидів Жослен Бомон. У нього вже був той погляд, який з’являвся лише перед важливими рішеннями.
— Сідайте, «Вожай».
Ніколя опустився в крісло, склавши руки на колінах. Він слухав уважно, не перебиваючи.
— Ми отримали звістку з України. В Ужгороді заарештований Отто Верт. Ти його знаєш?
— Ні, — спокійно відповів Нік. — Чув ім’я, але особисто не зустрічався.
— Маю надію, що він теж не знає тебе в обличчя, — сказав Бомон, легенько постукуючи пальцями по досьє. — Він колись працював у Директораті, але останнім часом він — цивільний консультант великої приватної компанії. А тепер сидить у слідчому ізоляторі Ужгорода, підозрюваний у замаху на вбивство українського історика.
Ніколя підвів брову, але його обличчя залишилося непроникним.
— І чому я? — спокійно запитав Нік.
— Бо ти знаєш цей край краще за будь-кого іншого. Бо ти говориш українською, знаєш їхню культуру. Бо можеш рухатись там, де інші — ні. А ще… бо ми не можемо офіційно втручатись.
Полковник Бомон злегка всміхнувся:
— І ми не можемо дозволити, щоб інформація, якою може володіти Отто, потрапила у чужі руки.
Полковник Бомон нахилився вперед, голос його став ще тихішим:
— Ти їдеш в Україну. Маєш з’ясувати, не розкриваючи себе, що трапилося й, що саме Отто там робив. 
Ніколя кивнув, його пальці стиснули підлокітник крісла.
— Зрозумів. Я вирушаю негайно.
Жосслен Бомон простягнув йому дипломатичний паспорт:
— Офіційно — ти Франсуа Мерлен. Культурний аташе. Обміни, культурна співпраця, пісні й танці. А неофіційно — з’ясувати, що шукає Отто і з ким він працює. Поки не пізно.
Полковник зробив паузу, а потім тихо додав:
— Пам’ятай, Шугаю. Це твоя прабатьківщина. Але не твоя земля. Це — зона без гарантій. Якщо щось піде не так, тебе там не існує.
Нік не відповів одразу. Він дивився у вікно, де дощ все ще повільно стікав по склу. Нарешті сказав:
— Мені все зрозуміло, пане полковнику.
Бомон кивнув.
— І ще одне. Якщо Верт працює з кимось зі старих структур, ситуація може стати критичною. Ти маєш бути не просто обережним — ти маєш бути тінню. Дивись, слухай, не довіряй нікому. Навіть собі.
Нік підвівся, коротко вклонився.
— Розумію. І... дякую за довіру.    
Бомон злегка посміхнувся:
— Це не довіра, «Вожаю». Це безвихідь. Але ти — мій найкращий варіант.
Ніколя вийшов у дощовий паризький ранок — назустріч новій місії, де на карту поставлено більше, ніж життя одного агента. І хоч зовні Нік був спокійним, всередині відчував: ця місія може стати особистою. Занадто особистою.