Глава 4. Пастка у Колочаві.

Серпневий день у Карпатах розпочався з яскравого сонця і легкого вітру, що шурхотів у густих смерекових верхівках. Село Колочава, оточене вкритими ранковим серпанком горами, дихало передсвятковим збудженням. Приїхали туристи, журналісти й просто місцеві мешканці, що вдягли святкове вбрання - — усі хотіли побачити відкриття нового музею просто неба.

На пагорбі, над річкою Тереблею, гордо височіли відновлені бункери Лінії Арпада. Вкопані в круті схили, оточені, немов шипами – протитанковими надовбами, вкриті маскувальними сітками, вони виглядали одночасно суворо й велично. Весь антураж нагадував страшні часи війни, що наклали відбиток на цей край.

Місцевий меценат, київський банкір та уродженець Колочави, що не тільки профінансував відновлення, але й власноруч дослідив історичні свідчення бойових дій на околицях рідного села, стояв на невеликому пагорбі перед входом у спостережний бункер. Його слова лунали щиро і зворушливо:

— Ці укріплення – не просто пам’ять про війну. Це пам’ять про людей, які тут жили й воювали. Ми не маємо права забути їхню долю – а значить, не маємо права втратити цей голос минулого.

Під протяжний звук трембіти,  київський меценат із головою села та краєзнавцем Стасом Белоб перерізали умовну стрічку, відкриваючи новий музей для мешканців села та гостей Колочави. З натовпу зірвалися оплески. Сільський ансамбль у вишиванках, пританцьовуючи, виконав запальну пісню – коломийку, - і, здавалося, самі Карпати закружляли у ритмі давніх танців.

Отто Верт, що прибув з Ужгорода, ще вранці стояв трохи осторонь, уважно оглядаючи усе навколо. У темному костюмі, з невиразною посмішкою спостерігача, він вдивлявся не стільки в експонати, скільки в обличчя. Уважно зчитував реакції, слухав інтонації, запам’ятовував дрібниці. Його уважний погляд ковзав по людях, по схилах гір, по темних входах до бункерів, які сьогодні вже не були символом страху – а стали частиною живої пам’яті. Звичка агента спецслужби не сховала від його погляду, а ні обличчя дітей, які із захопленням тягнули батьків до входу в бункер, а ні сивобородого дідуся, що стояв біля кам’яної огорожі, мов сам вийшов з архівних фото. Він розумів: правда не завжди ховається в документах — часто вона живе в очах, у мовчанні, в дрібних деталях.

Коли відчинили вхідні двері першого бункера, де у роки війни знаходився спостережний пункт, - люди заходили всередину обережно, ніби боялися зруйнувати спокій тих бетонних стін. Товсті металеві двері, що важили понад три сотні кілограмів — ніби скрипнули під напором часу. Усередині все так, як було колись: кулемет, автомати й рушниці, патронташі та гранати, каски та пристрої зв’язку, металеві ящики з написами німецькою, патронташі й фляги, - десятки інших пристосувань для війни.

— У роки війни тут було понад двадцять об’єктів, — розповідав екскурсовод. — Це був складний комплекс споруд, обладнаний усім необхідним для тривалої оборони. Він так і не був використаний за призначенням, адже радянські війська обійшли з протилежного боку.

Наступний — бункер-шпиталь. У бетонних стінах — залізні ліжка в три яруси, комплекти медичного обладнання, стетоскопи й банки з «ліками» від минулого. У повітрі — запахи ліків і препаратів, присмак брому та йоду. Перебувати довго тут не можна, однак надати допомогу пораненому та підготувати його до евакуації — цілком можливо.

Отто дивився мовчки. Його не цікавив антураж — він шукав відчуття. І щось тут його зачіпало: інтуїція підказувала, що ця місцина — не просто музейна експозиція, а ключ до чогось глибшого. І можливо — до таємниці, яку зберігав бункер, досі не знайдений під землею.

Увагу Отто привернула молода жінка з темним волоссям, у польовому костюмі — очевидно, співробітниця музею. Вона проводила когось до виходу, і звичка агента «відпрацювала» побачене: обернулася тричі. Перевіряла? Хвіст? Інтерес?..

Він машинально ковтнув ковток води з пляшки й продовжив обхід об’єкта. Гори довкола здавалися спокійними, але десь у їхньому камінні, в мурах і коріннях, можливо, досі жила історія, про яку світ давно забув. Але Отто Верт не забував нічого.

Отто, як турист, роздивлявся експонати, переходив від об'єкта до об'єкта, заворожено дивлячись на цю міць, що колись, майже 70 років тому, побудували люди. Коли він стояв біля входу у третій бункер, - до нього нарешті підійшов Стас Бела у лляній сорочці із закарпатським поясом.

— Вітаю, пане Делакруа, - дружньо привітався краєзнавець.

— Вітаю професоре. Ви сьогодні — справжній бокораш, тільки не з бокора, а з історії, — усміхнувся Отто. — Дуже радий вас бачити.

Вони потисли руки, і Отто відчув, що долонь краєзнавця мала щось, що важко передати словами — міцність гір, спокій, досвід. Ця людина справді багато знає – не з паперів, а з самої землі.

— Але й день ми обрали гарний, — кивнув Стас, озираючись. — Тут, у цих бункерах, не тільки бетон. Тут — людська доля й невигадані спогади.

— Мені здалося, але колочавці приймають вас за свого. Маєте місцеве коріння?

— Ні, на жаль, — посміхнувся Бела. — Але душа моя тут. Я виріс у цих краях. Батьки приїхали вчителювати ще в п’ятдесятих. Я чув діалекти з дитинства, ходив одними стежками із цими людьми, навчався у місцевій школі. Тому моє життя, так би мовити, просякнуте місцевою історією. Іноді здається, що самі гори шепочуть мені свої спогади.

Отто уважно подивився на нього. І знову відчув те, що колись рятувало в найтемніших місіях: правильна людина поруч — це пів успіху. Разом вони рушили далі — повз музейні експонати, бункери – назустріч правді, що чекала під карпатськими схилами.

Село Колочава, яке тягнеться понад п’ятнадцять кілометрів долиною річки Теребля, дихало історією. І кожен крок розповідав свою історію — без слів. Біля пам’ятника вівчареві Отто на мить зупинився. Постать у камені — висока, стримана, з посохом — дивилася в небо.

— Це наш символ, — тихо мовив Бела. — Тихий, але незламний. — Тут усе життя крутиться навколо вівці, сиру, молока. А колочавські вівчарі - міцні, як ці гори.