Глава 3. Зустріч у місті над річкою Уж.

Отто Верт пив свою каву із сендвічами в ресторані готелю «Закарпаття» в Ужгороді. Кава була не дуже смачна, але такий сніданок входив у вартість проживання. Шукати щось краще в незнайомому місті він не мав ані часу, ані бажання. Його погляд ковзав по черепичних дахах, що відкривались із вікна ресторану. Осіннє сонце поволі розливалося поміж будівель, торкаючись золотом верхівок дерев.

Отто думав про майбутню розмову з професором і краєзнавцем Стасом Белою. Працюючи у Віденському та Будапештському архівах, він не раз зустрічав посилання на публікації Бели. Про нього писали як про людину, яка роками записувала свідчення старожилів, що працювали на будівництві укріплень Лінії Арпаду. Ті старі пам’ятали все — схеми ходів, легенди, навіть деталі про штабний бункер, захований під карпатською садибою. Бела також мав доступ до архівів СБУ, де ознайомився із допитами полонених угорських військових. Посилання на його роботи були, але самих публікацій у західних архівах Отто не знайшов.

У руках він крутив візитівку професора Ужгородського університету, яку отримав від архіваріуса Гасснера. Чи стане Бела відвертим? Ким себе представити? Як консультант Отто Верт чи як паризький історик Жан-Мішель Делакруа? Останнє виглядало доречніше.

Зібравшись із думками, він набрав номер з візитки. Після кількох гудків слухавку підняв хриплуватий голос:

— Доброго дня! Професор Бела, слухаю вас.

— Вітаю, пане Бела! Мене звати Жан-Мішель Делакруа, я історик із Парижа. Працюю над дослідженням «Угорська інженерія під час Другої світової війни», зокрема мене цікавлять укріплення Лінії Арпаду в Тереблянській долині. Еріх Гасснер із Віденського архіву передавав вам вітання — і рекомендував звернутися до вас.

— Так, дякую! І що саме вас цікавить?

— Під час роботи в архіві я натрапив на згадки про один із бункерів біля села Мерешор, де, ймовірно, було заховано частину архіву Третього Рейху. Імовірно, він стосується фінансування угорської армії.

— Цікаво... А де ви зараз знаходитесь?

— Учора приїхав із Будапешта. Зупинився в готелі «Закарпаття».

— Добре. До обіду я зайнятий, але десь о 14-й можете приїхати до мене на Капітульну, це поруч з Ужгородським замком.

— Дякую, професоре! Я обов’язково буду.

Отто натиснув кнопку «Відбій» і мимоволі усміхнувся: розмова пройшла краще, ніж очікував. «Можливо, саме сьогодні я отримаю те, що потрібно...» — подумав він, підвівшись із-за столу.

Вийшовши з ресторану, Отто занурився в ранковий Ужгород. Це було місто на межі: між Сходом і Заходом, між австро-угорським минулим і сучасною українською буденністю. Листя каштанів шаруділо під ногами, вузькі вулички були затишні й чисті. Над дахами здіймався шпиль греко-католицького кафедрального собору, а десь попереду виднівся Ужгородський замок — мовчазний свідок усіх імперій, що проходили цими землями.

Отто йшов повільно, аналізуючи все довкола. Як і годиться колишньому агенту, він помічав найдрібніші деталі: двоє студентів біля книгарні, жінка з рюкзаком, яка надто довго стояла біля кіоску, легке віддзеркалення фігури, що промайнула за склом кав’ярні. Нічого загрозливого. Але його інстинкти не спали.

Він перейшов пішохідний міст через річку Уж, де вода ледь колихалась у ранковому світлі. Обабіч річки — липова алея, яка тягнулась паралельно набережній, м’яко вигинаючись за контуром міста. Старовинні ліхтарі ще мерехтіли, а ранкове повітря пахло кавою, димом від камінів і вологою бруківкою.

Отто зупинився біля старої книгарні, зайшов усередину, погортав кілька томів місцевої історії. Ніби випадково спитав про роботи професора Бели. Продавчиня лише знизала плечима.

Його думки крутилися навколо майбутньої зустрічі. Якщо Бела справді має карту укріплень або пам’ятає свідчення очевидців, — це може стати проривом. Але якщо хтось інший також зацікавився об’єктом, то часу залишалося обмаль.

Він ще раз оглянувся — тиша, спокій, дрібний рух міста. Усе здавалося буденним. Але Отто знав: саме в такій буденності й ховаються справжні ігри тіней.

Він рушив далі, у напрямку Ужгородського замку, на зустріч із людиною, яка могла тримати у руках ключ до однієї з найзагадковіших таємниць Другої світової війни.

Рівно о 14:00 Отто Верт натиснув кнопку виклику на переговорному пристрої будинку краєзнавця та професора Ужгородського національного університету Стаса Бели. Двері швидко відчинилися — напевно, професор чекав на гостя.

Стас Бела був високим чоловіком років шістдесяти. Незважаючи на вік, він зберіг міцну статуру. Його високе чоло прорізували вікові зморшки, а сивина обрамлювала скроні й потилицю. Професор мав вигляд впевненої, глибоко інтелігентної людини.

— Проходьте, прошу, — запросив він Отто до свого кабінету.

Простора кімната була обставлена старовинними меблями. Шафи до самої стелі заповнювали книги — деякі з них у пошарпаних палітурках початку XX століття. Великий дубовий стіл був завалений паперами, картами, нотатками, мов би сама історія вирувала тут у безперервному русі думок.

— Не бажаєте чаю, молодий чоловіче? — запропонував професор, відкорковуючи баночку. — Мені нещодавно привезли справжній індійський. В Україні, та й, напевно, у Європі, важко знайти щось подібне.