Глава 2. Архівні пошуки.

Фаркаш відкинувся у своєму глибокому кріслі у робочому кабінеті на 32-у поверсі Вежі Монпарнас у Парижі. Розмова з матір’ю розбурхала його уяву та стривожила душу. Слова ще звучали в його серці — зворушливі й водночас тривожні, ніби передчуття, що це була остання їхня зустріч.

Він відчував суперечливі пориви. З одного боку — невгамовне бажання самому вирушити в Карпати, стати свідком того, що досі було лише тінню в його родинній історії. Він хотів бачити власними очима старий штабний бункер, до якого був причетний його батько. Він хотів доторкнутися до правди — і до того, що належало його роду.

Але кожен дзвінок телефона на столі, кожне нове повідомлення на екрані нагадували йому: він — президент «Comercial Helvetia CA». Компанія, що годувала сотні людей, не могла чекати, поки він розкриє давні таємниці.

«Я не можу поїхати сам…» — подумав він гірко, стискаючи край дубового столу. — «Але я мушу знайти того, кому зможу довірити все — навіть те, що ніколи не було сказане вголос.»

Він почав перебирати імена у своїй пам’яті.

Флегматичний та манірний Етьєн Дорсе — фінансовий директор компанії? Ні, той надто прив’язаний до цифр, а не до суті.

Мачо й нерозкаяний спокусник Саймон Мессіна — його радник з юридичних питань? Ні, той радше подбає про власні інтереси.

Його секретарка-референт — Марі-Анж? Вона віддана, але не зможе впоратися з такою місією.

І тоді в пам’яті Акоша сплив образ Отто Верта.

Колишній агент французької спецслужби, який десять років працював на нього як особистий помічник. Мовчазний, пунктуальний, уважний — Отто ніколи не питав зайвого, але завжди знав більше, ніж показував.

Акош згадав, як Отто одного разу сказав: «Справжню довіру будують не словами, а діями».

«Так…» — подумав Акош. — «Якщо хтось і здатен пройти цей шлях, то лише Отто».

Акош прийняв рішення. Він натиснув на кнопку виклику багатоканального пристрою зв’язку:

— Отто, зайди, будь ласка.

Через кілька секунд помічник увійшов — зібраний і зосереджений.

— Так, пане Фаркаш?

Акош кивнув і жестом запросив його сісти.

— Отто, я маю для тебе завдання, яке я можу довірити тільки тобі.

Помічник схилив голову з повагою та вдячністю за довіру шефа.

— Що тобі відомо про Лінію Арпада?

— Це якісь фортифікаційні споруди – окопи та ДЗОТи у карпатських горах під час Другої світової війни, щось на кшталт Лінії Мажино у Франції.

— Саме так! А ще — система поєднаних між собою траншеями та підземними ходами, бункерів різного призначення для забезпечення життєдіяльності війська – для сну й відпочинку, медичні й харчові блоки з їдальнями, штабні бункери для керівництва.

Отто уважно слухав, не зводячи погляду зі стола шефа.

Акош відкрив теку з картою й обережно поклав її на стіл.

— Це схема штабного бункера на Хустському напрямку захисту Лінії Арпада під час Другої світової війни на території сучасної України. Як видно з цієї карти, бункер замасковано під звичайну карпатську хату. Де знаходиться цей бункер достеменно невідомо, але мій батько під час війни заховав там щось дуже важливе. Як ти знаєш батько помер…

Акош зробив паузу, спостерігаючи за реакцією помічника. Обличчя Отто Верта залишалося безпристрасним. Тоді він продовжив:

— Карту знайшла моя мати, розбираючи папери батька після його смерті. Щоб знайти цей бункер або те, що від нього залишилось, нам потрібен загальний план усієї оборонної лінії у долині річки Теребля. Думаю, такий план має зберігатися десь у державних або приватних архівах  — в Європі або, навіть, в Україні.

Отто нахилився вперед, уважно розглядаючи пожовклий аркуш.

— Я розумію, пане Фаркаш. Ви хочете, щоб я знайшов цей план. І тоді ми зможемо поїхати в Україну та побачити все на власні очі.

— Саме так. Але, перш за все, це ти повинен побачити сам. Ти знаєш, що я не можу покинути бізнес. Але я вірю і повністю довіряю тобі, Отто. — Акош дивився прямо в очі помічнику. — Знайди цю інформацію. І коли все буде готове, й ти будеш впевнений, що вміст таємного бункера залишався недоторканим увесь цей період. Я приєднаюся до тебе і ми разом побачимо, що заховав мій батько більш ніж п’ятдесят років тому.

Отто кивнув, і в його погляді блиснула рішучість.

— Я все зроблю. Ви можете на мене покластися, пане Фаркаш.

Акош лише мовчки кивнув, знаючи: від цієї миті їхня доля залежить від витримки й відданості цієї людини.

А Париж за вікнами продовжував світитися вогнями, зовні байдужий до таємниці, яка оживала всередині цього офісу.

***

Отто Верт працював, як завжди, методично й непомітно. Він тижнями сидів у читальних залах, де запах старих паперів змішувався з тишею, терпінням і безмовною зосередженістю. У руках — мікрофільми, пожовклі каталоги, паперові мапи з потертостями по краях. Здавалося, ніби саме повітря цих залів було просякнуте забутими іменами та напівстертою правдою. Але всі нитки зрештою обривалися.