Глава 1. Родинна таємниця.

Шасі літака Airbus A330-200 компанії Avianca, що прямував рейсом AV228 Богота–Париж, м’яко торкнулися злітно-посадкової смуги аеропорту Шарль де Голль. Пілот, вправно керуючи гігантською машиною, впевнено вирулював до пасажирського рукава терміналу. У салоні першого класу, де все дихало витонченістю і спокоєм, підвелася зі свого просторого крісла жінка поважного віку — Клара Ленц.

На ній був стриманий костюм із м’якої сірої шерсті, доповнений тонким шовковим шаликом у кольорах вина та смарагду. На її обличчі виднівся тонкий слід часу: легкі зморшки навколо очей лише підкреслювали шляхетність, а самі очі — карі, глибокі — світилися тугою за минулим і водночас непохитною рішучістю. Навіть після довгої ночі у літаку її постать випромінювала внутрішню силу та вроджену гідність. Темне волосся було зібране в елегантний вузол, а тонкі золоті сережки — єдина розкіш, яку вона дозволила собі у цій поїздці. На пальці — старовинний фамільний перстень із гербом роду Ленців.

Клара Ленц — спадкоємиця старовинного угорського роду Ленців, представники якого змушені були тікати з рідної землі після Другої світової війни. А для самої Клари цей від’їзд був ще болючішим: у вісімнадцять вона вийшла заміж за Ендре Фаркаша, начальника Генерального штабу угорської армії, що воювала на боці фашистської Німеччини й протистояла Червоній армії у кривавих боях за Карпати.

Згадки про втечу були яскраві й болючі. У січні 1945 року, коли радянські війська вже стояли під Будапештом, Ендре — ще молодий, у формі майора з відзнаками — прийняв важке, але рішуче рішення: вивезти родину до Австрії. Переїжджаючи з країни в країну, змінюючи адреси та імена, у вересні 1946 року Клара вирушила до Південної Америки на кораблі MS Bolívia з порту Гетеборга у Швеції, в супроводі чоловіка, батька, молодшого брата Яноша та маленького сина Акоша.

Повернення до Європи після стількох років було для Клари хвилюючим і болісним водночас. Її туга була величною — мов стара мелодія, що звучала у грудях і ніколи не затихала.

Клара звикла до подорожей і навіть тепер тримала все під контролем. Поруч із нею стояла її особиста помічниця — молода жінка років тридцяти, стримана й уважна, з м’якою усмішкою та дбайливим поглядом. Вона давно супроводжувала Клару у всіх справах.

Помічниця, що стояла поруч, мовчки простягнула їй темно-синій плащ. Клара повільно вдягла його, наче захищаючись від холоду не лише паризького ранку, а й від холоду спогадів.

Клара вийшла з воріт прибуття разом із супутницею, і майже одразу побачила чоловіка — елегантно вдягненого у темно-синій костюм і світло-сірий плащ, він стояв поруч із табличкою з її прізвищем. Його постава, спокійна й упевнена, вселяла відчуття надійності.

— Пані Ленц! — привітався він із ледь помітною усмішкою. — Вітаю в Парижі. Я Отто Верт, помічник пана Фаркаша.

Клара кивнула, легка усмішка ковзнула по її вустах.

— Дякую, Отто. Сподіваюся, ми не змусили вас чекати надто довго?

— Ні, зовсім ні, пані, — відповів він. — Все вже готово. Автомобіль чекає нас біля виходу. Дозвольте мені допомогти вам із речами.

Він прийняв із рук помічниці Клари невелику валізу, тоді взяв сумку самої Клари.

— Як пройшов переліт? — спитав Отто, крокуючи поруч із ними до виходу.

— Довгий, але спокійний, — відповіла Клара. Її голос звучав рівно. — Париж зустрічає мене прохолодно, але я відчуваю, що вже майже вдома.

— Це правда, пані Ленц, — сказав Отто з повагою. — Париж — місто, яке вміє приймати своїх гостей. Пан Акош дуже чекає на вас. Він повідомив, що підготував усе для вашої зустрічі.

Клара кивнула, вдячна за теплий тон помічника.

Вийшовши з термінала, Клара вдихнула на повні груди свіже повітря паризького ранку. Після вологого й задушливого клімату Боготи воно здавалося особливо легким і прозорим — із нотками кави, парфумів і старовинної кам’яної вологи. Шурхіт валіз, французький гомін і далекі гудки таксі створювали музику великого міста, яка для Клари звучала, мов увертюра до нового життя.

Лімузин плавно ковзав вулицями Парижа. За вікном пропливали фасади будинків з кованими балконами, квітами у горщиках, вітринами з вітражами й кришталевими люстрами. Парижанки в легких пальтах, студенти з рюкзаками, літні пари за кавою у кав’ярнях — усе здавалося кадрами з фільму, до якого Клара колись належала.

Місто дихало спогадами і життям. Їй здавалося, що на кожному розі хтось пише власну історію, а вона — щойно починає новий розділ своєї.

Коли лімузин перетнув міст Міняйл, Клара затамувала подих: Консьєржері з його вежами, каплиця Сент-Шапель з вітражами, палац Правосуддя, і, нарешті, Нотр-Дам. Велич, трагедія, віра — усе сплелося в одному краєвиді.

Лімузин переїхав через міст, що з’єднує два береги й водночас — дві епохи. Водна гладінь Сени, в якій відбивалися шпилі й хмари, здавалася дзеркалом часу.

Мури Консьєржері — колишнього палацу, що став в’язницею — піднімалися суворо й гордо. Сент-Шапель вигравала кольоровим склом — вікнами у світ надії. А Нотр-Дам дивився на них крізь свої химери, приймаючи навіть найглибший біль із мовчазною гідністю.

Клара сиділа, занурена у спогади. Війна. Любов. Втеча. Втрати. Але тепер вона поверталася не як втікачка, а як мати — сильна, спокійна, гідна. Вона поверталася, щоб допомогти сину дізнатися правду.