Пролог

Тереблянська долина,

околиці села Мерешор,

жовтень 1944 року.

Високі осінні хмари зависли над стрімкими хребтами, мов мовчазні свідки катастрофи, що насувалась. Карпатські ліси дихали сирістю й тривогою. Тереблянська долина, залита холодним туманом, застигла в напруженому чеканні — тиша над горами була важкою, ніби самі скелі стримували подих, передчуваючи удар долі.

Начальник штабу 24-ї піхотної дивізії Другої угорської армії майор Ендре Фаркаш стояв із біноклем у командному ДЗОТі й вдивлявся у далечінь. Гострі вершини розрізали небо. Темні хвойні масиви, мов хвилі застиглого моря, обступали вузькі долини, де ще тримався жовтогарячий відблиск листя. Далеко внизу, наче тонка нитка, вилась річка Теребля — стрімка, гірська, вперта. Вона єдина ще рухалась, здавалося, що саме її течія могла донести відлуння великої поразки.

Командний бункер угорської дивізії, ретельно замаскований під стару дерев’яну хату, стояв на узліссі над стрімким урвищем. Усередині — вузький бетонний коридор вів до глибини: штабний пункт, радіорубка, зброярня… та ще одне — те, чого не було на жодній офіційній мапі.

Раптом стукіт у двері, від несподіванки майор Фаркаш здригнувся. У дверях стояв радист, тримаючи у руці стрічку радіограми.

— Пане майор, термінове повідомлення зі штабу армії, — доповів радист.

Майор Фаркаш взяв з рук радиста стрічку.

«Обхідний маневр військ Червоної армії в районі Яс–Кишинів. Загроза повного оточення. Наказ — організовано відступити з Лінії Арпаду. Позицію у Тереблянській долині не тримати. Усі укріплення – знищити. Повторюю: позицію не тримати, укріплення знищити. Командувачем Другої армії генерал Лайош Вереш».

Фаркаш повільно випростався. Він знав: час грає проти них. Але він також знав — у підвалах цього бункера лежить те, що може пережити будь-яку армію. І те, що не має дістатись ворогові — ні за яких обставин.

— Унтер-офіцер Ковач! — вигукнув він. — У бункер. Взяти двох солдатів. Замінувати сховище. Працюйте швидко.

— Так, пане майоре! — відгукнувся той.

Через десять хвилин троє чоловіків увійшли у таємний коридор, що підіймався вгору, всупереч логіці — бункер був збудований не під землею, а вище рівня річки, на випадок повені. У сховищі — німецькі та угорські архіви: карти, списки, відомості у ящиках, що вкриті брезентом. Великий сейф, що містив найцінніше: золоті зливки, картини, антикваріат, награбований під час кампанії на Сході. Тільки фахівець зміг би оцінити вартість усього, що знаходилось у цьому сховищі. А деякі папери архіву мали цінність вище, ніж усе золото, що зберігалось у сейфі.

Майор спустився у таємний хід. У його руці — холодний пістолет. Його обличчя було нерухоме, мов камінь. Він чекав недовго, коли почув кроки, що гулко відбивалися у підземеллі. Фаркаш вийшов на світло. Унтер-офіцер Ковач, побачивши командира, випростався і доповів:

— Пане майор, завдання виконано. Сховище заміновано.

Фаркаш мовчки кивнув.

А потім… Пістолет сіпнувся тричі. Без крику. Без емоцій. Усі троє впали — одним тілом, однією історією.

Фаркаш підняв портфель, заздалегідь приготований у кабінеті. Документи штабу, особисті листи, а головне — карта бункера з таємним ходом та сховищем, що щойно було заміноване за його наказом. Карта у єдиному екземплярі. Тепер ця таємниця належить цілком тільки йому.

Майор Ендре Фаркаш вийшов на ґанок, з якого відкривалася панорама на похмурий, обгорілий ліс. Колони угорських солдатів вже готувалися до маршу — з похмурими обличчями, мов тіні ще живої армії.

Тільки невеличка група саперів копошилася із дротами, що тягнулися від позицій, які так довго служили угорській армії надійним захистом.

— Все готово? — сухо запитав начальник штабу у командира саперів.

— Так, герр майор, — бадьоро відповів молодий лейтенант.

— Можна. Давай, — наказав майор.

Лейтенант повернув ручку перемикача.

І тоді, після короткої паузи, Карпати здригнулися. Земля під ногами солдатів затремтіла, наче прокинулася від вікового сну. Раптовий удар хвилі вибуху пронизав повітря, спершу ніби беззвучно — як важкий подих гір — а потім вибухнуло небо: чорний дим, вогонь і гул, що розколював барабанні перетинки. Повітря насичене пилом і запахом пороху, вибухи мов відлуння гніву самої природи котилися хребтами. Світло спалахів освітлювало скелі, немов блискавки у кам’яній бурі, і навіть дерева скрипіли під хвилями вибухових хвиль, наче карпатський ліс голосив над зруйнованим захистом.

Першим злетів у повітря блок-пост на старій дорозі Колочава–Хуст. Потім — вогняна хвиля прокотилась над окопами. Далі, з гуркотом, якого не чуло це гірське серце, вибухнув головний ДЗОТ, а останньою — дерев’яна хата, що стояла над бункером, спалахнула і зникла у клубах чорного диму.

Камінь, ліс, залізо й секрети — усе змішалося у землю. Повітря ще довго було важким від запаху гару, а над зруйнованими позиціями завис густий, темний дим, мов жалобна хустка. Земля, розрита вибухами, парувала, викидаючи з глибини уламки деревини, скалки бетону та обгорілих мішків.. Там, де ще вчора були укріплення, тепер лишалась лише чорна, понівечена пустка, що дихала мовчазною злобою історії.