VIII

• Астароте, Ви ледь не піймалися, нащо згадали про неї?! – напирав з докорами Нуаль.
• Та знаю я, ледь викрутилися, та що я зроблю, що навіть людській дівчинці ти подобаєшся більше, хитрий котиську! – обурився демон.
• Що я чую, Астароте, невже це ревнощі? – посмішка хвостатого прислужника розтяглася до самісіньких вух. Здається, він підчепив на гачок свого хазяїна, що не могло не радувати.
• Не верзи дурниць, просто ти завжди лестиш усім, це мене дратує! – гнівався мисливець.
• Ну, то може не будете таким хмурим букою? Тоді й Вас полюблять, - докинув кіт.
• Я не відчуваю нестачу уваги з боку людей, особливо дівчат, - зітхнув Астарот.
• Тоді в чому ж проблема? – Нуаль справді не міг зрозуміти, що мав на увазі господар. Інколи його думки такі далекі, що демонічному прислужнику невтямки, що замишяє мисливець, а варто було б, хтозна, що він може втнути, а Нуалю як завжди розгрібай.
• Розумієш, це не та увага, у цих бездарних створінь склався образ недосяжного ідеала, яким всі захоплюються… - демон не встиг договорити, його перебив хвостатий помічник.
• Так ось у чому справа, ти маєш на увазі щось накшталт красивої обгортки і внутрішнього світу?
• Типу того.
• Тоді тобі слід зупинити свій погляд на тій дівчинці. Як її… Уже й забув… Анна чи може Аля? – кіт напружено намагався згадати ймення подружки господаря, яка весь день була з ними.
• Її звуть Айя, - холодно промовив Астарот.
• Точно, Айя. Ну й ім’ячко, наче коротке, а дідьки запам’ятаєш.
• Нормальне ім’я, здається, на честь якоїсь богині чи чаклунки…
• А як звали ту відьму?
• А в неї було ім’я? – здивовано зиркнув демон.
• Господи, інколи ти мене справді дивуєш, звісно вона мала якесь ім’я. Усі його мають. Навіть я, демон-прислужник, звусь Нуалем, та й ти не безіменний демон, чи не так? – кіт настільки обурився через нечувану халатність господаря, що навіть забув про манери та шанобливе «Ви» до Астарота. Однак їх стосунки ніколи не були такими, що потребували особливих почестей. Навіть - не господар-слуга. Скоріше, дружні… Вірна дружба, що триває століттями.
• У такому разі я не цікавився тією особою настільки детально.
• Дарма, може її дані не змінилися з того часу, - подумав Нуаль.
• Ти хочеш сказати, що вона залишилася такою ж, як і понад п’ятсот років тому?
• Думаю, що так.
• Це значно спростить пошуки.
• А та чи ти пам’ятаєш взагалі як вона виглядає? – скептично докинув хвостатий демон.
• Ну так… Хоча не сильно, але ж я відчую її? – невпевнено промовив Астарот.
• Як би не так! Ти забув, що на тобі браслет, котрий зв’язує сильний потік магії? Знімеш – і більше не зможеш приховати, хто ти насправді.
• Тобто намагтися відчути її - марна справа?
• Боюсь, що так, - зітхнув чорний клубок шерсті.
• Стривай, я пам’ятаю! – із запалом викрикнув демон-мисливець.
• Ну? – прислужник перевів погляд в очікуванні.
• Очі. Ті налякані ненависні зелені очі… Стільки мужності, злості, непокори в тому погляді. Ніколи не забуду той чарівний блиск, що притягував і лякав одночасно, воістину захоплююче видовище.
• Так-от чого ти вбиваєш тих відьом без кінця-краю! Так чому ж ти тоді не впізнаєш ті очі, га?
• Бо то не вони. Я мисливець на відьом, чи ти забув? Мій обов’язок убити кожну з них, цим чорнокнижницям не місце в світі людей, хай горять у пеклі! – злісний погляд холодних сизих очей блиснув крижаними вогнями.
• Тоді думайте ще, - мороз пробіг по спині кота. Він згадав, із ким зараз розмовляє. Цей проклятий демон може відразу ж приректи на вічні муки знедоленого прислужника, але Астарот залишив його в живих, тому слід поважати демона та відкинути це панібратство.
• Сукня? Ні, не підходить, власник змінився, - зітхнув мисливець.
• Може варто більше розпитати, звідки Айя її діп’яла?
• Ні, це не допоможе, можливо, той антикваріат ходив по різних крамарях уже давно.
• Ну, тоді залишається лише чекати. Відьмочка обов’язково себе якось проявить.
• Чекати? Ти глузуєш з мене, це занадто довго! – букрнув Астарот.
• Господарю, не нервуйте, насолоджуйтеся цією прекрасною миттю у подобі людини! Астарта подарувала Вам такий прекрасний шанс знову відчути себе живим, не прогавте його! – натхненно промивив Нуаль.
• Звідки тобі знати, що саме хотіла моя дружина?! – лютував демон.
• Дарма! Усе-таки я розумію живих створінь краще, ніж ви думаєте, і з Вашою обранкою непогано товаришував. Я впевний, вона хотіла стерти з вашого обличчя похмурість, розбавити блідість рум’янцем сумбурного життя.
• Знаєш, ти маєш рацію, але як? Мені така поведінка невластива, і я геть не знаю, як себе поводити!
• Не хвилюйтеся, господарю, у цьому я вам допоможу, - запевняв Нуаль хазяїна, - і, можливо, ще хтось… - хитро промовив кіт.
• Кого ти маєш на увазі? – здивувався Астарот.
• Побачите, господарю, усе ще тільки попереду.
• От, шибенику, знов викинеш якогось коника? – суворо мовив демон, хоча йому самому теж було цікаво, що ж удумав кіт.
• Ні в якому разі, господарю, така делікатна справа не терпить пустощів… Вона без них просто існувати не може!