Пошуки скарбів

- Олексо, ти ще довго дивитимешся на той будинок? - крикнув з ганку Андрій, - бабі Меланії треба свіже вранішнє молоко, а не кисляк. Я вже думаю, чи не даремно розповів тобі легенду про діда Василя.

Олекса роздивлявся старий занедбаний будинок, у якому ніхто не жив понад двадцять років. Туман огортав його, надаючи ще більшої таємничості, а веселка, що виблискувала у променях сонця, немов би брала початок з подвір'я діда Василя.

- Вже йду тату, - думаючи про своє, промовив малий.

Сховавши в кишеню свого невеликого записника, куди занотовував найцікавіші розповіді, Олекса взяв припаркований ровер з молоком у корзинці, і поїхав на сусідню вулицю до баби Меланії.

Хлопець все розмірковував, як йому перевірити розповідь батька про таємничий вулик, коли почув знайомий голос за спиною.

- Ти до нас їдеш? - Микита порівнявся велосипедом з Олексою, - доганяй.

Микита натиснув на педалі, граючи з другом наввипередки. Тільки курява розлетілася у всі боки. Олекса залюбки змагався зі своїм другом, хоч і знав, що той не завжди грає чесно, одним словом - хитрун. Та тільки не сьогодні. Вже сильно зачепила його та легенда.

- Так і знав, що ти мене не наздоженеш, - вдоволена посмішка розтягнулася на обличчі Микити вкритому ластовинням.

- Мені зараз не до того, - серйозно відповів Олекса, виймаючи молоко з корзинки, - я маю дещо цікавіше ніж твої безглузді перегони.

- І що ж? - Відкриваючи хвіртку, спитав Микита.

- Ну нарешті приїхало моє молоко, - у розмову втрутилася Меланія, - я думала ти комусь другому його відвіз, - бабуся, вправна ґаздиня[1], вже поралася біля столу на подвір'ї, - ану сідайте  я он банош[2] зготувала, а вам сили треба для ваших пригод.

Запах від страви розлетівся подвір'ям. Хлопці повсідалися за стіл під деревом, два рази говорити не треба, і почали їсти. Хоч був ранок, та сонечко вже випускало проміння, відчувалася літня спека.

- То, що там у тебе? - Тримаючи в руках ложку, спитав Микита.

- Зачекай, - Олекса дістав з кишені записника, проковтнувши кашу, почав читати, - у мальовничому селі, що розкинулося серед Карпатських гір...

- Давай про головне, - Микиті не вистачало терпіння.

- Кожне речення цієї легенди має значення, - з докором відказав Олекса, - існувала стара легенда про діда Василя, якого кликали Гетьман, та його загадковий вулик.

- Гетьман? - з посмішкою спитав Микита, - бо він мав оселедець і курив люльку? - Хлопець розреготався, кинувши ложку в порожню миску.

- Ні, слухай далі. За переказами цей вулик дістався йому від останнього гетьмана, його родича і, можливо, приховував у собі неабиякі скарби. Дід Василь помер двадцять років тому, і відтоді ніхто не знає, куди подівся той вулик.

- Цікаво, і хто розповів тобі цю легенду? - Микита зацікавився розповіддю друга.

- Мій няньо[3], він багато знає. За його словами мед у діда був найсмачніший, який він тільки куштував, - гордо відповів Олекса.

- Ти в це віриш?

- Я хочу перевірити, а раптом знайду ці скарби.

- Коли підемо шукати? - Микита аж встав із місця.

Олекса прогортав ще декілька листків, нарешті знайшов потрібну сторінку. Підняв очі на свого друга, і пильно глянув на нього. Микита не раз жартував про його захоплення легендами, тому Олекса сумнівався, чи продовжувати читати далі? Витримавши паузу продовжив.

- Ось, кажуть, що вулик можна знайти лише, коли зійде багряний місяць на Карпати. У ту ніч треба піти до будинку діда Василя, і тоді він сам покаже шлях до скарбів.

- Можливо сьогодні? - викрикнув Микита.

- Саме сьогодні має зійти чарівний місяць, що покаже, де захований скарб.

- Отже, ввечері зустрічаємося біля високої ялинки.

На цьому друзі розійшлися. Бо пригоди пригодами, а роботи в селі вистачає, навіть найменшим у сім'ї. 

Малий Олекса, допитливий і спраглий до пригод, не міг дочекатися вечора. Його інтерес розпалювався з кожною годиною. Щоб він не робив час немов би знущався з нього.

Нарешті, годинник пробив десяту вечора. Олекса, мов шпигун, пройшов повз вітальню, де відпочивала мама, і направився до виходу. Схопивши свого ровера, він помчав на зустріч до друга. Піднявши голову, Олекса побачив затягнуте небо, місяця не було видно. "Невже все даремно, доведеться ще рік чекати?" - в голові малого промайнула невтішна думка.