Мрия

                                                               Мрія
Тут на допомогу прийшов кіт, який дуже любив господиню:
— Я можу дати тобі на деякий час свою шубку. — Важливо вимовив Джекс.
— А як же ти, будеш мерзнути? А потім ти ж дуже маленький. — Переживала Даринка.
І раптом на очах у всіх кіт виріс і свою сіру шубку, яка блищала від променя світла, скинув, і вона, легка й витончена, лежала на ліжку. А сам котик, засоромившись своєї наготи, прошмигнув під стіл, що стояв поруч. Шуба виявилася впору Дарі, на збори пішло кілька хвилин.
Незабаром почувся дзенькіт дзвіночків, вікно відчинилося навстіж, обдавши дівчинку холодним повітрям, безліч різьблених сніжинок, закружляли в повільному танці, перетворюючись на дрібні бризки води. Даринка заплющила очі з несподіванки.
— Привіт, мандрівники! — Крикнув молодий голос. І Санта вискочивши із саней, зазирнув у вікно.
— Ви готові? — Запитав він. Побачивши, перелякану і схвильовану, Дару, здивувався. — Дівчинко, ти боїшся?
— Так, дуже, — зізналася вона. — Але мені так хочеться ходити, що я готова до будь-яких випробувань.
— Не бійся, ми будемо поруч, і ніхто не посміє тебе образити.
— Я знаю, і довіряю вам.
Санта дбайливо взяв дівчинку на руки й посадив у сани, прикривши пухнастою ковдрою. Даринці стало тепло й затишно. Невдовзі олені піднялися високо над будинком, над верхівками ялиць і полетіли. Дув крижаний вітер, яскраво світив місяць, ніколи дівчинка не бачила так близько зірки й вона захоплено дивилася на темно-синій оксамит нічного неба.
Поруч із нею сиділи Щастя і Добро, міцно тримаючи її за руки.
— Ну, от нічого страшного, ми разом летимо в Лапландію. — Заспокоїв її Добро.
— А чому Вічність охороняє камінь Життя, нікого не пускає до нього? Скільки людей він міг вилікувати, проблем вирішити, маючи дивовижну силу.
Санта трохи помовчавши, відповів:
— Було це багато століть тому, камінь був надбанням одного царя. Він до такої міри зледащів, усе для нього виконував релікт. Одного разу він наказав скарбу, щоб той завоював сусідню державу. Але камінь Життя, а не смерті, і він був глухий до наказів імператора, так себе звеличав самозакоханий монарх. Тоді, всупереч логіці, государ вирішив завоювати своїх сусідів і пішов на них війною. Люди не чекали такого віроломства, але схаменувшись дали гідну відсіч агресору. Довго просив цар допомоги й перемоги у вершителя доль, а потім, розсердившись, наказав своїм холопам розколоти його. Але всі, хто підходив до каменю, перетворювався на пил. Держава була знищена, а мені й моїм братам, Вітру й Буревію, наша матінка Сумління наказала заховати камінь від людей. Ось ми й знайшли затишне містечко в Лапландії, куди не ступала нога людини, побудували там крижаний палац. Призначили берегинею каменю Вічність, яка в усі часи береже, щоб він не потрапив до лиходіїв. Нині вона загордилася своєю місією. До палацу століттями ніхто не заглядає, собі дорожче. Вітер якось у крижаних покоях загубився, так ледве вибрався. Сестриця-хурделиця влітку хотіла відпочити, то їй показали на двері. Та й сама Вічність палац свій за добу не обійде, проте гостей не шанує.
— А раптом вона нас не пустить до каменя. — Занепокоїлася Дара.
— Може й не пустить, — погодився, Санта, — що робить із людиною час, посада й самотність. А колись була чудова дівчина, — зітхнув він, згадуючи той далекий час. — Я з вами піду, разом щось придумаємо.
Тим часом олені несли їх і несли до невідомої Лапландії, у царство холоду й льоду. Внизу миготіли вогні міст, великих та маленьких. Але потім вогні зникли, і вони пливли серед зірок, у непроглядній темряві. Олені пирхали, і від їхніх морд йшла пара від морозу, одразу перетворюючись на дрібні крижинки, які тихо дзвеніли, торкаючись саней.
Мабуть, Даринка заснула, коли вони приїхали до палацу, то Санта взяв її за руку й розбудив.
— Ми приїхали, прокидайся, було б дуже добре, якби вона нас не помітила. Якщо чесно, я Вічність уже 300 років не бачив і зустрічатися особливо не хочеться.
Він посадив її в менші сани, які були всередині, і на яких вона сиділа весь цей час. І вони вирушили в дорогу.
Палац був чудовий, попри темний час доби, він просвічувався зсередини. Світло заломлюючись, ділилося на всі кольори веселки. Здавалося, що на крижаних баштах одягнена різнобарвна корона. Величезні різьблені ворота були зачинені. Але Санта, підійшовши ближче, простягнув руку, і вони відчинилися, пускаючи подорожніх до палацу.
У покоях стояла напівтемрява. І тільки нагорі блищали вогні, переливаючись, виблискуючи в брилах льоду, з якого був побудований замок. Їхні кроки порушували спокій замку, навряд чи вони залишилися б непоміченими. Одна кімната була рожевою, там і тут блищав мармур. В іншій кімнаті, де по кутах лежали розсипи смарагдів, відбиваючи зелене світло, подорожні на хвилину зупинилися відпочити. Коли вони пройшли до великої зали, то з одного боку виднілися срібні дзеркала, а з іншого стояли золоті меблі, тут були й крісла з різьбленими ніжками, і дивани, і буфети, з вишуканим посудом. Дарочка задивилася на цю красу.
— Я везу тебе далі, не можна брати в руки, багатство притягує, і людині важко подолати тягу до речей. Тоді станеться горе, не ти володієш річчю, а вона тобою. — Тихо попередило Щастя.
— Ні, ні, мені це зовсім не потрібно, я просто хочу запам’ятати, щоби потім малювати, — прошепотіла зачарована дівчинка.
Нарешті вони зайшли в Рубінову кімнату, де навіть підлога була викладена з кристалів цього дорогоцінного каменю. Посеред кімнати лежав величезний бордового кольору хтось. Він, здавалося, дихав, і боки його рухалися, видаючи дивовижний звук шелесту, крил безлічі птахів.
— Приготуйся, ми прийшли, — сказав Санта.
Коли санчата підвезли дуже близько, дівчинка доторкнулася до каменя. І відчула, що він живий, теплий і пульсівний під її руками. Дара забула про все на світі.
— Проси, проси, — почула вона голос за спиною.
— Прошу тебе, о великий, безсмертний камінь Життя, щоб настав мир, Україна перемогла.
Під її руками, камінь став крижаним і став голосно зітхати, наче в залі було багато народу, і вони всі разом плакали.
— Зупиніться, зупиніться, ви погубите планету. Усе має йти своєю чергою. Люди мають усього досягати й домагатися самі. — Закричала, стрімко до них наближаючись, висока, здавалася, уся зіткана зі світла, королева.
— Ваше безсмертя Вічність, радий тебе бачити, ти вибач, що потурбували тебе, але в дівчинки біда, вона не може ходити, і допомогти їй може тільки камінь Життя, ти ж знаєш про це.
— У цьому немає її провини, але винні батьки, те, що сьогодні душа людини, це тіло її дітей. Її тато й мама ображалися одне на одного, ненавиділи, не прощали, а постраждала дівчинка.
— Ну, хоч щось можна зробити для Дари, вона пройшла цей важкий шлях.
Вічність була невблаганна, на її молодому обличчі не було жодної зморшки, але досить було поглянути в її очі, схожі на два холодні вири. Розуміли, що її нічим не здивуєш, не проймеш. На шиї висіла перевернута платинова в діамантах вісімка — символ нескінченності. Вона була холодна, неприступна в усій своїй пишноті. На хвилину, здавалося, вона задумалася, а потім сказала:
— Від народження в кожної людини є шматочок каменю Життя, серцем зветься, він теж виконує будь-які бажання, якщо людина добра й не шкодить іншим. Ти не можеш змінити минуле, але можеш впливати на майбутнє. Найстрашніше, коли тисяча сердець наповнені злістю і стукають в унісон, вони можуть знищити світ, а коли наповнені любов’ю — досягти будь-яких цілей та висот.
— Як? — Здивувалася Дара.
— Не думати й не говорити про людей погано, прощати.
Тут здійнявся страшний буревій, і її разом із санями понесло все далі й далі. Їй стало дуже страшно, і вона закричала та розплющила очі. У коридорі почула радісну розмову, двері відчинилися і мама, не приховуючи сліз, крикнула:
— Перемога, донечко, скоро поїдемо додому.
Влітку Дару прооперували, їй імплантували штучний спинний мозок, мине час і вона зможе ходити. У неї з’явилося багато друзів, Щастя і Добро не покидали її, а ще в її житті з’явилася Надія і Любов. Вони навчили її прощати, і вірити у світле завтра.