Розділ 4

Дівчинка йшла далі чарівною стежкою, аж поки не підійшла до великого вовка з густою, сріблястою шерстю.

​— Привіт, — лагідно сказала Русланка.

​Вовк підійшов до дівчинки й почав обнюхувати її, шукаючи будь-яку загрозу, адже він зазвичай не дуже любив людей.

— Привіт. Я Мун, а хто ти така? — запитав вовк глибоким, але добрим голосом.

— Я Русланка, — відповіла дівчинка.

— Чому ти сюди прийшла, Русланко?

— Я потрапила сюди через калюжу, — пояснила вона.

​Мун ще раз уважно понюхав її і відчув усю чистоту дитячого серця.

— Я тобі вірю. Хочеш покататися на моїй спині? — несподівано запропонував вовк.

​Русланка здивовано й радісно подивилася на нього:

— Хочу! А можна?

— Так, сідай.

​Дівчинка видерлася на спину великого вовка, і він поніс її крізь ліс. Русланка м'яко погладила його по густій голові. Зрештою, Мун зупинився коло старого роздивленого дуба, на якому жила сова.

— Бувай, Русланко, — сказав вовк, коли вона зійшла на землю.

​Дівчинка усміхнулася йому на прощання, Мун побіг далі, а сова тим часом повільно спустилася з гілки.

— Уху! Уху! Ти хто така, уху? — голосно загула сова.

​Русланка зовсім не злякалася, а лише лагідно посміхнулася.

— Я Русланка.

Сова підлетіла ближче і приземлилася перед нею.

— А я Софі, — представилася птаха. — Ти хочеш потрапити додому? Це дуже легко, але спочатку допоможи маленькій білочці, яка живе в цьому дуплі. Подружися з нею — і тоді я скажу тобі, як повернутися назад, уху!

​Русланка одразу підійшла до дупла. Зазирнувши всередину, вона побачила маленьку білочку, яка згорнулася клубочком і гірко плакала.

— Привіт... Чому ти плачеш? — турботливо запитала дівчинка.

​Білочка підняла зажеврілі від сліз оченята і сумно подивилася на неї.

— Я... я нікому не потрібна. У мене зовсім немає сім'ї... — схлипнула вона.

​Русланка співчутливо поглянула на білочку, а потім тихо промовила:

— Знаєш, у мене тут теж немає моєї сім'ї, вони залишилися в іншому світі. Я дуже скучаю за ними... Але я вирішила пройти весь цей шлях, подружилася з усіма тваринами і навіть стала вершницею дракона! І хоч мені всього чотири роки, я точно знаю: ти потрібна мені. Мене звати Русланка. Хочеш бути моєю подругою?

​Білочка різко перестала плакати. Вона здивовано кліпнула, вилізла з дупла і легко стрибнула прямо на маленьку долоню Русланки.

— Правда?.. Я справді комусь потрібна? — перепитала вона з надією в голосі.

— Правда-правда, — тепло відповіла дівчинка, міцніше притискаючи до себе свого улюбленого ведмедика.