Розділ 39

Ейден

Потрапивши до палацу, я ледве стримався від того, щоб відразу піти до Каллісто – вияснити, що сталося. Бо щось таки сталося, адже увечері перед в’їздом все було добре, а вже вранці від Каллісто віяло таким холодом й байдужістю, що їм би позаздрили найхолодніші вершини. Що такого могло статися за ніч?

- Лорде Дрей, ось ваша кімната, – вибив мене з роздумів голос слуги,  – якщо щось буде потрібно, то одразу ж повідомте мене про це.

- Так, так, добре, дякую. – Відповів. – Зараз можеш бути вільним, я хочу відпочити з дороги.

- Як накажете.

Хлопець вклонився й пішов геть. Я залишився з двома охоронцями – своїми людьми.

- Будьте тут. Пильнуйте. – Віддав наказ, а сам увійшов в кімнату.

Терміново потрібен душ. Скинувши з себе одяг на підлогу, став під струмені теплої води. Як же добре. Через деякий час, лежачи в ліжку, я обдумував майбутню розмову з Каллісто. Але думаючи про неї, думки вели мене у зовсім інший бік – до того поцілунку. До її обличчя. До її очей. До її шкіри. До її губ, до дуже, бляха, м’яких губ.

- Чорт, – накрив рукою очі, – що ж ти робиш зі мною, Каллісто Рей?

Спати, потрібно спати. Завтра буде бал, на якому я маю познайомитися зі своєю нареченою. З такими думками мене поглинув сон.

Ранок наступив швидко. Поснідавши, я пішов прогулятися палацом, з надією випадково зустрітися з Каллісто. Але протинявшись більшу половину дня, зустрівши тільки прислугу, я облишив ідею зустрічі з дівчиною й попрямував до кімнати, де на мене вже чекав Леян, мій слуга, з одягом для балу. Через годину, стоячи перед дзеркалом у чорних, вільного крою, штанах, білій сорочці, яка в деяких місцях була затісною і у піджаку, того ж чорного кольору, я, ніби, повернувся в той період часу, коли був вдома, у Затоці. Там ми часто влаштовували бали – з метою, бути ближчими до народу. Та окрім цього, моя мати не пропускала можливості підшукати мені наречену. Уявляю, наскільки б вона була здивованою сьогоднішніми подіями. Цікаво, як вона там? Чи все в неї добре?

- Лорде, пора йти.

- Йдемо, – поправивши комір сорочки, розвернувся до дверей. Усміхнувся: – час побачити мою майбутню дружину.

Зала, де мав відбутися бал, вражала своєю розкішшю. Всюди стояли столи, які прямо таки ломилися від різноманітної їжі. Всі люстри сяяли, не даючи можливості сховатися в тіні. В центрі знаходилась танцювальна зона, близько біля якої розташувався оркестер. А в кінці зали височів трон, чий блиск та розміри не залишили можливості не помітити його. Що сказати – Ліен любить багатство й не упускає можливості похизуватися ним.

- Розійдіться по залі і спостерігайте за всім. – Наказав охоронцям.

Сам же рушив до невеликого гурту чоловіків, серед яких запримітив знайомі обличчя вірних прислужників Ліен.

- Доброго вечора, панове, – привітався, ледь усміхнувшись.

- Доброго, - відповів Зелін, молодий лорд, який належав до наближеного кола королеви. За ним привітався ще один – лорд Керн, старший чоловік і теж наближений до Ліен підлабузник. Інших трьох я не знав, мабуть, це якість заможні містяни. – Ми знайомі з вами? – пролунало запитання з сторони Зеліна.

- Ще не мали такої честі, – відповів я. – Але з радістю представлюся. Я лорд Дрей, син покійного лорда Глея.  

- Радий знайомству, лорде Дрей, і співчуваю вашій втраті. – Зелінові слова не здалися щирими. – Я лорд Зелін, а це лорд Керн. – Другий схилив голову, вітаючись.

- Радий знайомству з вами, і дякую за висловлені співчуття. Але думаю, ми всі прекрасно розуміємо, якою дурною була ця смерть. Тай помер не тільки мій батько, а й лорд Баст. Їхні постійні випивання та дурість зіграли з ними погану гру.

- Ви розумний та сміливий чоловік, раз не боїтесь говорити правду на людях. – Промовив Керн.

- Мені ні до чого пусті слова, я говорю те, що думаю, а хто не згоден зі мною, то це їхнє право.

Я побачив схвалення в очах лордів. Це мені й потрібно – як найскоріше зблизитися з іншими членами наближеного кола, щоб вивідати слабкі місця королеви.

- До речі, – подав голос Зелін, – я чув, що ви заручені з донькою лорда Баста.

- Так, це правда.

- То леді Келлі має з’явитися сьогодні на балу, – не так питаючи, як стверджуючи, промовив лорд Зелін. - Ви вже бачилися з нею?

- Ще ні.

Раптом музика стихла. Напевне, якийсь інструмент зламався. Але чого тоді всі погляди спрямовані на двері? Я стояв спиною до них, тому не бачив, що відбувається.

- Що там та…? – Повернувся, запитуючи, але так і не договоривши, застигнув.

До зали увійшла…Каллісто. Я не одразу усвідомив, що це вона. На ній була легка, майже прозора, чорно-графітового кольору сукня, з глибоким вирізом спереду й повністю голою спиною ззаду. Тканина сукні не була прилягаючою до тіла, що мало б зменшити цікавість, але це спрацювало зовсім навпаки – уява домальовувала те, чого очі не могли побачити. Але я не міг відірвати погляд від обличчя, від легкої усмішки, яка застигла на ньому, але, насамперед, від очей, в яких, здається, я був би не проти і потонути. Вони набули якогось сріблястого відтінку, а в сяйві люстр здавалися якимись нереальними. Я, не усвідомлюючи, поправив комір, але не відчувши полегшення, розщібнув верхній ґудзик.