Розділ 37

Ми в’їхали до міста. Карету почало трохи підкидати через бруківку, якою було встелено все місто. Мелія із захопленням вдивлялась у вікно, розглядаючи будівлі, які були різної форми та оформлення, їхні стіни обплітали різного роду рослини: від звичайного зеленого плюща до екзотичних різнокольорових квітів, назви яких я не знала. Окрім цього, між будинками проглядалися штучно створені озерця, водоспади, ставки, струмки, а на кожній площі знаходився величезний фонтан, який був оформлений у вигляді статуї, яка поєднувала в собі частини людини й тварини, створюючи небачену досі фантастичну істоту. Ми якраз проїжджали один з таких фонтанів.

- Це що, олень-солдат?! – захоплено вигукнула Мелія. – Просто неймовірно!

Я не могла не погодитись з Мелією, цей фонтан справді був одним з найкращих. Він був статуєю оленя-солдата: голова і ноги – оленячі, тіло й руки – людські; він тримав лук, спрямовуючи його кудись у далину.

- Так, це прекрасний фонтан, але тут також є й інші, не менш красиві.

- Ти вже бувала тут? – повернула голову Мелія.

- Кілька разів, по справах.

- Через замовлення королеви Ліен?

- Не тільки через них. – Відповіла. – Колись я тобі розкажу.

Мелія усміхнулась і знову поглянула у вікно. Я ж подумки готувалась до спектаклю, в якому мала зіграти роль багатої зарученої леді, а глядачами будуть люди, які роками наживались на інших, але головною глядачкою буде королева Ліен. Нехай насолоджується життям, поки може. Бо скоро все зміниться, і не на її користь.

Карета зупинилась, до дверцят підійшов лакей.

- Ну що, починаємо гру, – мовила, усміхаючись, до Мелії.

Лакей відчинив дверцята і подав руку, я сперлася на неї і зійшла на землю.

- Ласкаво просимо до столиці Кастолії – Меріндо, леді Келлі.

- Дякую, – усміхнулась, – так рада нарешті тут бути.

- Ваші покої готові. Вас до них проведе служниця, яка буде вам прислуговувати, поки ви тут.

- Добре, нарешті зможу відпочити після довгої подорожі.

Лакей пішов до входу в палац, ми рушили за ним. Мелія йшла біля мене, а Чейн, як мій охоронець – позаду. Палац вражав своєю величчю ще знадвору, але зайшовши всередину ми так і застигнули від тої розкоші, яка панувала там. Все навколо було оздоблено золотом та сріблом: від рамок картин до величезних люстр. Підлога була зроблена з білого мармуру, а в певних місцях зі скла, крізь яке можна було побачити воду, в якій плавали рибки. Я була вражена. Думаю, що будь-хто був би вражений від такого. Від захопленого розглядання нас відірвав голос лакея.

- Леді Келлі, не хочу вас відволікати від споглядання, але ось ваша служниця.

Я повернулась і побачила перед собою невелику на зріст дівчину, десь мого віку, може трохи старшу. Вона мала світле каштанове волосся і ледь засмаглу шкіру.

- Як тебе звати? – звернулась я до дівчини.

Та повернула голову, яка досі була схилена, в сторону лакея.

- Скажи леді своє ім’я, – відповів той.

- Ренні, – мовила дівчина, – мене звати Ренні, леді.

- Рада знайомству, Ренні. Покажеш, де моя кімната?

- Так, звичайно, йдіть за мною.

І дівчина пішла до лівого коридору, ми рушили за нею, лишаючи позаду лакея. Коридор виявився довгеньким, але дуже красивим, його зовнішня стіна була зроблена з суцільного скла, за яким можна було побачити неймовірної краси сад, який так і манив до себе. Треба неодмінно там прогулятися. Нарешті коридор вивів нас до великої зали і сходів, розташованих трішки збоку. Ренні звернула до цих сходів, ми піднялись ними на останній поверх. Озирнувшись довкола, я помітила, що тут тільки одні великі двері, до яких можна було дістатися, пройшовши невеличкою оранжереєю.

- Ось ваша кімната, леді Келлі. – Схилилась в поклоні дівчина. – Якщо щось буде потрібно, ви тільки подзвоніть у дзвоник.

- Добре, дякую Ренні. – Дівчина знову схилилась в поклоні, так і не піднявши своєї голови. – Ренні, ти можеш не схиляти голову переді мною.

- Я не можу, леді.

- Чому?

Дівчина мовчала. Я повторила своє запитання.

- Чому, Ренні? – Дівчина мовчала. – Ти можеш розповісти мені, я нікому про це не скажу. Обіцяю.

- Ну…, ну…, ну добре. – Ренні зітхнула і скоренько проговорила. – Королева Ліен заборонила підіймати погляд на неї і на її гостей, та й загалом на всіх, хто знаходиться в палаці зі знаті.

Я кілька секунд помовчала, щоб не висказати всього, що я думаю про Ліен хорошого.

- Ренні, коли ти зі мною, можеш не схиляти голови. Королева Ліен про це не дізнається, а якщо й дізнається, то скажу, що це я тобі таке наказала. Домовились?

- Домовились, - ледь чутно промовила дівчина.

- От і добре. Зараз ти можеш бути вільною, моя особиста служниця подбає про мене.

- Як скажете, леді.

І дівчина швиденько пішла, зникнувши за найближчим кущем троянд.