Розділ 36

Ранок видався напрочуд ясним, тепло сонячного проміння було добрим відчутним, навіть, крізь тканину намету. Я вже давно була вдягнута, тільки волосся вільно спадало на спину. Скрині забрали, тож можна було вже виходити. Та я все не могла змусити себе вийти на вулицю, адже там мене чекала зустріч з ним.

- Боягузка, – промовила настільки зневажливо, наскільки могла. – Ти – Чорна Асасинка, забудь про почуття і залиш все позаду. Урок засвоєно – не закохуватися.

Зав’язавши волосся у «кінський хвіст» і прикріпивши свій кинджал, я вийшла з намету й попрямувала до карет, які мали відвезти нас до столиці. Вже здалеку помітила Ейдена, який стояв і роздавав останні накази командирам. Помітивши мене, він щось сказав їм й рушив до мене.

- Добрий ранок, – промовив бадьорим голосом, – готова до поїздки?

- Так, – відповіла, свідомо проігнорувавши привітання, – котра карета моя?

- Та, що стоїть першою.

- Добре, тоді піду до неї.

Вже була зібралася йти, як раптом відчула, як Ейден схопив мене за передпліччя. Його дотик обпік мене, я заледве стрималася, щоб не зламати йому руку.

- Все добре? – В його голосі вчувались стривожені нотки.

- Звичайно, просто чудово я б сказала. – Опустила погляд на його руку, яка досі тримала мою. – Тому дозволь мені піти до карети.

Він послухався, відпустив.

- Зустрінемося вже у палаці.

- Ага.

Йшовши до карети, я відчувала на собі проникливий погляд, який, ще трохи, і пропалив би дірку у моїй спині. Тож, залізши всередину карети, я з полегшенням видихнула. Через кілька хвилин ми рушили, попереду день дороги, тож, якщо не виникне якихось непередбачуваних ситуацій, то в столиці маємо бути до ночі.

Навпроти мене сиділа Мелія. Її роль – бути моєю особистою служницею, а також очима і вухами в палаці.

- Чейн біля кучера чи на коні? – Спитала, щоб порушити тишину.

- На коні, – відповіла дівчина, – сказав, що особистому охоронцю леді Келлі личить бути верхи. Ну і ще він хоче справити враження на охоронців палацу.

- Це на нього схоже, – відзначила й ледь усміхнулась.

- Так, він такий. – Усміхнулась Мелія.

Хороша дівчина, відзначила я про себе. Вміє гарно битися, добре справляється зі зброєю й головне – вірна і віддана Клану. Мені подобалось з нею спілкуватися, в нас були спільні теми. Вона також любила читати книги, тож ми могли годинами обговорювати сюжети й ділитися враженнями від прочитаного. За час, проведений у таборі, ми так зблизилися, що я подумки називала її подругою, та їй поки що про це не казала. Не знала, як дівчина відреагує на таке. Зважаючи на те, що в мене ніколи не було подруги, я не знала, як про це взагалі можна повідомити.

Протягом часу, проведеного в дорозі, ми з Мелією розмовляли про все, окрім того, що нас очікувало попереду – в столиці. Та ось, кучер повідомив, що через годину ми вже в’їдемо в головні ворота. Тож нам треба було переодягнутися у підготовлений заздалегідь одяг. Зробити це в кареті було не найлегшим завданням, але і не нездійсненним.

Розправивши сукню і поправивши зачіску, яку мені зробила Мелія, я втупилася у вікно, за яким зникали одне за одним дерева, чиє листя мінилося різними відтінками зеленого, наче, хтось спеціально намагався таким чином передати повідомлення про те, що наближається літо.

- Меліє, – мовила і повернула голову в сторону дівчини, – я хочу тобі дещо сказати.

- Слухаю, – відповіла Мелія, її очі видавали легке здивування.

- За той час, що ми провели разом з тобою, я зрозуміла, що ти не тільки вправна асасинка, а ще й вірна і віддана Клану людина. Мені дуже імпонує твоє товариство, твої погляди, і тому, я б хотіла, щоб ти стала моєю подругою.

Минула хвилина, дві, а дівчина так і нічого не відповідала.

- Якщо ти не хочеш цього, то я зрозумію. – Мовила тихо. – Мені не звикати.

- Ні, ні, ти що? Звичайно я буду твоєю подругою, просто я очікувала почути будь-що, окрім цього. Тому й зразу не змогла відповісти, була трохи ошелешена. Вибач. – Заторохкотіла Мелія.

Я полегшено видихнула.

- Та все нормально. Я й сама не очікувала від себе такого, так як у мене ніколи не було подруги, якщо не враховувати Чейна, але йому не розкажеш того, що можна розповісти подрузі, розумієш?

- Так, розумію, – усміхнулась Мелія.

- Тож, - трохи помовчавши, мовила я, – так як ми подруги, то я б хотіла, щоб ти знала моє ім’я й називала мене ним, коли ми самі. Добре?

Мелія спромоглася на кивок. Думаю, я її сьогодні дивую своєю поведінкою. Чесно кажучи, я й себе нею дивую. Схоже, стаю новою людиною. Погано це чи ні? Покаже тільки час.

- Мене звуть Каллісто.

- Дуже гарне й старовинне ім’я. Не чула його раніше, – мовила Мелія, а за хвилину додала: – рада знайомству, Каллісто.

- І я рада, - усміхнулась.

Про прізвище я змовчала. Ще не час і не місце.

Карета різко загальмувала, ми ледь не попадали. Знадвору почулися голоси. До вікна під’їхав Чейн.