Розділ 35

Через деякий час ми вже були у таборі і стояли біля Ейденового намету.

- Ти не будеш збирати командирів сьогодні?

- Ні, вони знають, що й до чого. – Відповів Ейден. – Завтра зранку віддам останні накази, сьогодні вже пізно. Тобі також варто зібрати всі необхідні речі й лягати спати.

- Зрозуміло, тоді до завтра. Добраніч.

- Добраніч. – Відчула легенький дотик до своєї руки, а за ним теплий подих прямо біля вуха і шепіт: - Вже сумую за тобою.

Відчула як рум’янець почав з’являтися на обличчі і, щоб Ейден не побачив його, швидко щось пробелькотіла на прощання й попрямувала до свого намету. Ввійшовши до нього, важко видихнула. Потрібна вода, зараз же. На щастя, біля ліжка валялася фляга, вхопивши її, я вилила трохи води на руки і вмила ними обличчя, яке було таким гарячим, ніби щойно побувало у вогні.

- Я цілувалася з Ейденом. – Мовила вголос і торкнулась губ. – Я цілувалась з Ейденом.

Я не могла повірити в це. Я просто не могла усвідомити того, що зі мною сталося, того, що між нами сталося.

- Я цілувалась з Ейденом, – вкотре мовила вголос, ніби хотіла таким чином переконати себе, що це правда, що це реальність. – Так, Каллісто, зберися. – Струснула головою. – Ти маєш ще зібрати речі. – І я пішла складати, в привезені раніше скрині, свій одяг, зброю і тому подібне. Усмішка не сходила з мого обличчя.

Все поскладавши, я виявила, що не вистачає одного з моїх ножів. Можливо, Ейден міг ненароком його забрати, коли ми повертались до табору після тренувань. Треба піти дізнатися. Надіюсь, він ще не спить, пройшла всього-на-всього година відколи ми попрощались. Тож, я вийшла з намету. Вже здалеку помітила, що біля намету Ейдена немає охоронців, які зазвичай чергували там протягом ночі. Спочатку здивувалась, а потім вирішила, що Ейден відпустив їх на перепочинок.

Коли я вже була біля входу в намет і збиралася зайти, то почула, що там вже хтось є, окрім Ейдена. Але хто саме я не могла зрозуміти, поки голоси не стали гучнішими. І співрозмовником чи то б пак співрозмовницею виявилась… Селія. Чому вона тут так пізно? Що їй треба від Ейдена? Стоп, Каллісто, ти ж сама прийшла пізно, але ж по справі. Напевне, вона доповідає про виконані завдання. Точно, саме так і є. Тому, заспокойся і не роби з себе ревниву дурепу.

Я вирішила почекати, поки вони закінчать розмову. Старалась не слухати про що саме вони бесідують, але раптом почула:

- Чорна Асасинка. - Сказала Селія, - вона тобі подобається? Ти з нею майже весь час, відколи вона тут.

- Це не твоя справа, Селіє. – Відрубав Ейден.

- Це якраз моя справа. Чи ти забув, що вдома всі очікують нашого з тобою одруження?

Серце пропустило удар.

- Ні, нічого я не забував.

У вухах загуло так, що більше нічого я не могла чути. Ступила крок назад, тоді ще один, і ще один, а тоді розвернулась й побігла.

В очах була темінь, у вухах гуло, а в голові раз за разом проносилось одне єдине речення: «Чи ти забув, що вдома всі очікують нашого з тобою одруження?».

Не знаю, скільки я бігла, але коли отямилась, то побачила перед собою велике озеро, а навколо ліс й непроглядна темрява. Важко дихаючи, я опустилась на коліна і нахилилась над водою. Мені боліло, боліло так, як не боліло від найгіршої рани на моєму тілі. А було їх чимало, але кожна з них загоювалась через деякий час й не залишала по собі нічого, навіть найменшого шраму. Та ця рана і цей біль, який наростав всередині мене був іншим. Ніщо не могло притупити його. Ніщо не могло позбавити мене цієї рани. Ніщо. Одна єдина сльоза впала у воду, порушивши нічний спокій озера.

Через годину, а може й більше, я піднялась на ноги з твердим рішенням: забути, закопати почуття до Ейдена і зосередитися на одній єдиній меті – вбити Ліен. Розвернувшись, я рушила до табору. Позаду лишилось озеро і чорна велика пляма на землі.