Розділ 20

Наступні два дні я тренувалася з Чейном від ранку й до вечора. Раз за разом. Година за годиною. І врешті-решт я досягнула бажаного.

На ранок четвертого дня, я, Драян, Чейн і ще двоє асасинів стояли біля конюшень. Ми збиралися вирушати до Чорного лісу. Саме його назву було вказано в листі, котрий незбагненним чином з’явився у мене на столі сьогодні вдосвіта. Крім цього єдиного напису більше нічого не було. Доведеться розбиратися вже на місці.

- Ну що, всі готові? – голос Драяна пролунав справа від мене.

Ми всі схвально кивнули.

- В такому разі, сідлайте коней, і вирушаймо в дорогу.

Я попрямувала до Буревія. Його іржання було чутно здалеку, а також було чути крики тих, хто намагався втримати його.

- Відійдіть, - мовила до конюхів. Ті полегшено видихнули і кинулись геть.

Я підійшла до Буревія, пройшлася рукою по його шовковистій гриві. Він враз заспокоївся і лиш тицяв головою мені в плече.

- Ну що, конику, готовий до нової глави? – У відповідь почулося радісне іржання. – Бачу, що так. Тоді лишається зробити перший крок.   

Після цих слів, я швидко осідлала Буревія. Натягнула чорний каптур. Перевірила кинджал, той самий кинджал, і, натягнувши вуздечку, направила коня в сторону воріт. Біля них вже були всі інші.

- Все добре? – Спитав Драян, коли я наблизилась до нього.

- Так. Все просто чудово.

Він коротко усміхнувся у відповідь. Я розуміла його стурбованість. Проте, я була впевнена у своєму рішенні і нізащо не відступлюсь від нього.

Дорога до Чорного лісу була недовгою. Через який час ми вже проїжджали під кронами дерев. Та поки нам не трапилося жодного знаку чи натяку на присутність повстанців. Доїхавши, майже до середини лісу, ми зупинилися.

- То що далі? – Почувся голос Чейна. – Ми будемо тут просто стояти і чекати на невідомо кого?

- Далі ви поїдете за мною.

І в той самий час, з-за дерева з’явився чоловік у масці.

- Мені наказано привести вас.

- Хто тобі таке наказав? – Драян вивідував, чи то бува не шпигун королеви Ліен.

- Наш лідер. Очільник спротиву та повстанського руху.

Все ж таки не шпигун. Це добре. Адже в іншому разі, цього чоловіка чекало би невеселе майбутнє.

- Ну то веди нас.

Чоловік рушив у гущавину. Ми мусили спішитися з коней. Пробираючись крізь зарості, ми прямували, як я собі приблизно уявляла, на захід – в сторону Західного хребта. З кожним пройденим метром ліс все густішав й густішав. Та в одну мить дерева опинились позаду, а нам в очі вдарило сонячне світло. І тут нашому погляду відкрилась неймовірна картина. Гори, мов великий неприступний мур, оточили досить велику галявину, яка була встелена різної величини наметами. А поміж тими наметами бродили люди, дуже багато людей. Крім цих наметів, я помітила немаленьке поле, де також були повстанці. А що це були саме вони, я не мала жодних сумнівів. Та я не встигла як слід все оглянути, адже наш провідник уже рушив далі. Через кілька хвилин ми ввійшли на територію повстанців. Вони всі здивовано витріщались на нас, витріщались на мене. Це було дещо неприємно. Та все ж, я намагалась не звертати на це уваги.

- Сокіл у себе? – Спитав чоловік у масці якогось юнака, який, здається, був тут за вартового.

- Ні, він зараз на тренуванні з новобранцями.

- Добре, тоді підемо прямо туди.

- Він наказав, щоб його ніхто не турбував.

- Тоді, стеж, щоб так і було, а ми йдемо.

- Але.. – Спробував знову заперечити хлопець, та наш таємничий провідник так зиркнув на нього, що той відразу замовк.

Я лиш краєм ока поглянула на хлопця. Мені вже хотілося побачити того славнозвісного очільника повстанців і дізнатися все про нього. Про те, як він зумів зібрати стільки людей, і, як йому вдається координувати їхні дії.

Ми підійшли до краю тренувального поля. На ньому в шерензі стояло до двадцяти осіб. Перед ними стояв чоловік, який всім своїм виглядом показував, хто тут головний. Його постава, його рухи були злагодженими та чіткими. Навіть, попри те, що я дивилась йому прямо в спину, було зразу зрозуміло, ким був цей чоловік. Лідером. Очільником. Повстанцем.