Розділ 12

- Каллісто, що сталося? – Драян обвів мене поглядом. – І де ти була? – Запримітив мій одяг.

- Ти знав? – Я знову задала те саме питання, з надією почути, що Драян нічого не відав і, що він нічого не приховував від мене.

- Я не розумію, про що саме ти говориш. Що я маю знати?

- Ти знав, що моїми батьками є король і королева?

- Що? – Очі Драяна округлилися. Від здивування чи від того, що я знаю?

- Відповідай, так чи ні?

Драян сперся руками на стіл і важко видихнув.

- Так, я знав.

Ні. Ні. Ні. Як це може бути правдою? Чому? Чому він мені нічого не розповів? Всередині мене щось заболіло. Я похитнулась.

- Каллісто, тобі недобре? – Драян кинувся до мене.

- Не підходь. – Я витягнула праву руку вперед. – Просто залишайся там, де стоїш.

Драян так і застигнув. В його очах читалася стурбованість. Але я була настільки приголомшеною, що просто не могла мовити і слова. Мені потрібне свіже повітря. Негайно. Я розвернулася і рушила до дверей.

- Каллісто, - почулося ззаду.

- Не зараз, - це все, що я змогла вичавити з себе.

Я попрямувала до тренувального майданчика, який розміщувався позаду конюшень. Він був доволі величеньким. Тут була і смуга перешкод, і стійки із різною зброєю, і стовпи для відточування ударів кулаками. Саме до тих стовпів я й прямувала. Мені потрібно було випустити пару. Навіть не виділивши часу на намотування захисних бинтів, я взялася бити кулаками стовп. Удар. Вдих. Удар. Видих. Удар. Вдих. Удар. Видих. І так раз за разом. Удар за ударом. Але мені було цього мало, тому я рушила до смуги перешкод, а після неї до стійки із зброєю. І так по колу. Я й не помітила, як минула ніч і наступив ранок. На тренувальному майданчику почали з’являтися інші асасини. А я й далі продовжувала бити той довбаний стовп. Врешті-решт, я зупинилася. Важко видихнула і попрямувала до кімнати, залишивши на стовпі доволі велику червону пляму. Ішовши через майданчик я відчувала на собі багато поглядів. Може це через те, що вони побачили Чорну Асасинку, а може через те, що з моїх рук скрапувала кров, залишаючи криваву доріжку позаду. Та мені було начхати на ті погляди, начхати на те, що вони подумають.

Я піднялась до своєї кімнати. Скинула з себе одяг, який увесь був просякнутий потом, і пішла до ванни. Змила з себе піт, кров, а разом з ними й залишки люті. Замотавшись у рушник, рушила до ліжка і просто таки гепнулась на нього. Я була дуже втомлена, як фізично, так і морально. Очі самі собою почали заплющуватися. Сон брав наді мною гору, але я встигла сформувати ще одну думку, а саме: мені треба віч-на-віч поговорити з Драяном. Але це буде тоді, коли я проснуся. А зараз мене огортав спокій і сон забирав мене у свій світ. Світ, де я була просто Я.