Розділ 9

Всі три дні я провела у роздумах. Мені потрібно було непомітно вибратися з маєтку. Бо якщо б я повідомила Драяна про те, що збираюся поїхати вечором до Чорного лісу, то в нього б виникло багато запитань, на які я й сама не могла відповісти. Тому лишалось одне: зробити свою вилазку непомітною.

Ближче до вечора четвертого дня, я, повідомивши Драяна про моє «погане» самопочуття, піднялась до своєї кімнати. Там на стільці вже лежав підготовлений мною одяг та зброя. Переодягнувшись і закріпивши ножі, я рушила прямо до вікна. Воно було розташоване на задній стіні маєтку і виходило прямо до невеличкого лісу, який також належав Клану Асасинів. За цим лісочком був мур, котрий не надто сильно охоронявся, адже за ним вже починалося підніжжя гір, що саме собою було достатньо вагомою перешкодою і причиною подумати над тим, чи варто взагалі потикатися на територію асасинів. А позаяк, ніхто і не думки не міг припустити про те, що Чорна Асасинка скористається цим шляхом, щоб вибратися назовні, то це грало мені на руку. Отож, я ще раз перевірила, чи мотузка міцно прив’язана до ніжки ліжка, і викинула її у вікно. Таким чином, я з допомогою неї спустилася до низу. Так само я планувала піднятися назад. Швидко пробігши лісочком, я опинилась перед муром. Тут мені у пригоді стали ножі. Правда мур був вищим за той, що оточував маєток Брейкула. Тож, довелось докласти більше зусиль на підйом і спуск. Та все ж, опинившись за межами маєтку, я усміхнулась. Не кожному до снаги вирватися з маєтку асасинів непоміченим. Але я змогла, і це не могло не тішити.

Лишилось дістатись Чорного лісу. Так як Буревія я не могла взяти, тому мусила йти пішки. Добре, що Чорний ліс був десь за годину ходу від маєтку, а якщо просуватися швидко, то можна і дістатися скорше. Я не мала наміру витрачати багато часу на цю зустріч, тому прискорила хід і рушила в сторону Чорного лісу.

Сонце вже почало сідати за обрій, коли я добралася до узлісся.

Чорний ліс недарма так назвали, він справді був чорним. Всі дерева у ньому були чорними. Листя, стовбури, коріння – все переливалося чорнотою, неначе хтось спеціально пофарбував все це. Сонце де-не-де могло пробитися крізь цю чорноту, і коли це ставалося, то ліс набував якогось особливого вигляду, якогось магічного.

Єдине місце, яке б згодилося для зустрічі у цьому місці, було велике старе дерево, яке росло майже в глибині цієї непроглядної чорноти. Тож, я рушила прямо до нього. По дорозі мені не трапилося жодного перехожого. Та це й не дивно, всі старалися оминати цей ліс, а особливо вночі. Люди почувалися в ньому незатишно. Їх ніби щось тривожило, щось таке, що змушувало покинути територію лісу. Мені ж, навпаки, цей ліс здавався місцем затишку: тут було тихо, спокійно, ніхто не турбував. Тож, в ньому мені було доволі комфортно.

Коли я вже могла побачити дерево, то запримітила біля нього доволі великого бурого коня і чорну постать, яка спиралася на стовбур дерева. Підійшовши ближче, я помітила, що незнайомець не надягнув каптур, і тепер я могла побачити верхню частину його обличчя. Його волосся було кольору воронячого крила, і до того ж мінилося блиском. Очі ж були карими, але не світлими, а кольору темного меду. Мені хотілося потонути в них, настільки вражаючими вони були. Нижню частину обличчя я не могла побачити, бо вона ховалася під шматком чорної тканини. Тут постать заворушилася.

- Я вже зачекався на тебе, сонечко, - мовив незнайомець і в його очах промайнула веселість.